"СЕНСС" июля 13, 2021 No Comments

Опублікована днями стаття президента РФ В. Путіна викликала новий цикл дискусій в українському суспільстві. Деякі експерти і політики констатували той факт, що президента Росії не полишають ідеї панування над українською територією, деякі звернули увагу на зміни і гнучкість позиції у питаннях мови, оскільки стаття опублікована на сайті Кремля ще й українською мовою. В будь-якому разі не варто забувати, що російська влада послідовна у своїх позиціях щодо України і почалося це не у 2013-2014 роках, коли звикли казати, що Україна та Російська Федерація перебувають у конфлікті, який ведеться як воєнними, так і невоєнними методами.

В підготовленому у 2020 році експертами СЕНСС звіті ми звертали увагу, що з 2000-х років Російська Федерація почала вибудовувати свої геополітичні стратегії, виходячи із того, що система міжнародних відносин перебуває на стадії переходу від однополярного до багатополярного світу, де одним з полюсів є Російська Федерація. В Концепції національної безпеки Російської Федерації 2000 року зазначалося, що Росія буде сприяти формуванню ідеології багатополярного світу, а до сфери її на­ціональних інтересів належать стосунки із незалежними державами, що колись входили до складу СРСР, які увійшли до СНД після його розпаду. Тож Російська Федерація мала і продовжує реалізовувати геополітичні плани щодо відновлення свого впливу на незалежні держави, що колись входи­ли до складу СРСР.

Тому у 2004 році популярність прозахідного кандидата на посаду президента України Віктора Ющенка була сприйнята Росією як загроза. Протягом всієї виборчої кампанії Росія використовувала всі доступні їй інструменти впливу для підтримки проросійського кандидата Віктора Януковича. Питання національної ідентичнос­ті, європейської/євроазійської інтеграції, статусу російської мови використовувалися РФ під час виборчої кампанії 2004 року для розколу укра­їнського суспільства, що мало на меті консолідувати виборців сходу, півдня та частково центру, кількість яких переважала за чисельністю виборців західних територій України. Основна емоція – страх приходу політика (Віктора Ющенка) нібито із нацистськими та русофобськими поглядами, що зневажає населення сходу та півдня. Прикладом цього може служити листівка про три сорти українців, нібито розповсюджена від імені Віктора Ющенка.

Президент РФ у своїй статті згадує про Новоросію і Малоросію. Тут ми можемо згадати той самий 2004 рік, коли про проголошення Новоросійського краю 26 листопада 2004 року заявили представниками Одеської територіальної громади, які підтримували на виборах Віктора Януковича. На зборах вони ухвалили резолюцію про те, що у разі перемоги на президентських виборах Віктора Ющен­ка вони ініціюватимуть проголошення Одеси й Одеської області вільною самоврядною територією – Ново­російським краєм. Цього ж дня українське суспільство почуло абревіатуру ПІСУАР – Луганська обласна рада ухвалила рішення про створення нового органу із усією повнотою влади в межах Луганської області, ініціювала створення Автономної Південно-Східної Української Республіки, до складу якої мали би увійти всі області, що проголосували за Віктора Януковича, та звернулася до президента РФ Володимира Путіна про визнання майбутньої республіки.

І якщо у далекому 2004 році хтось ще не надавав ваги подібним подіям, то сьогодні вже зрозуміло, що питання шляхів вирішення конфлікту та взаємовідносин із Росією органічно поєднані із питаннями на­ціональної ідентичності та інших основ розбудови держави. Традиційно серед найбільш дискусійних та гострих питань – статус та використання російської мови, вступ до ЄС та НАТО/нейтральність, історичний період часів Другої світової війни та участі у ній українців, релігійні та церковні питання православ’я. Водночас не тільки східна частина, але й Україна в цілому, відчуває потужний вплив з боку Росії, метою якого є заміна української чи підтримка існуючої російської ідентичності у громадян України, так звана приналежність до «русского мира». Поряд із тими, що мають тверду українську ідентичність, також можна виділити групи із «подвійною» ідентичністю та «коливною» ідентичністю.

Загалом варто зазначити, що Росія вдало використовує проблеми, що існували та продовжують існувати в українському суспільстві. Основні зусилля направлені на «розмиття» української ідентичності та заміщен­ня її російською.

Наприклад, історичний період часів існування Київської Русі, прийняття нею християн­ства, мова Київської Русі декларується російськими політиками та істориками як основа для обґрунтуван­ня концепції з п’ятьма головними компонентами:

1) один народ;

2) одна держава;

3) одна мова;

4) одна релігія (що домінує на державному рівні);

5) одна культура.

Щодо країн, що ніколи не мали єдиної держави із росіянами, або, наприклад, народів, що взагалі не мають ознак спорідненості із ними або сповідують іншу (не домінуючу) релігію, достатнім ідентифікатором приналежності до «русского мира» розглядається російська мова. В такому випадку зазвичай йдеться про російськомовних громадян, що мають бути захи­щені російською державою, де б вони не проживали та громадянами якої б країни вони не були.

Під час вивчення окремих питань російсько-українських відносин ми неодноразово фіксували «подвійну» ідентичність окремих респондентів. Для прикладу, згідно із дослідженням PEW Research Сenter, про­веденим у 2017 році, у країнах, де православні християни становлять більшість (в Україні – 76%), значна частка населення вважає, що православне віросповідання є важливою складовою національної ідентичнос­ті. Багато православних християн – і не тільки ті з них, хто належить до Російської православної церкви, – дотримуються проросійських поглядів.
Більшість із них вважають, що Росія необхідна як противага впливу Заходу. Багато хто вважає, що Росія зобов’язана захищати не лише етнічних росіян, які проживають за її межами, а й православних християн в інших країнах. Зокрема, більше третини українців (38%) вважають, що Росія зобов’язана захищати православних християн в інших країнах (цифри наведені без урахування думки мешканців АР Крим, Донецької та Луганської областей, тому можуть бути значно більшими), а 54% відсотки громадян України на сході та 25% на заході країни вважають, що Росія має захищати етнічних ро­сіян за її межами. Крім того, етнічні росіяни в Україні більш схильні ставитися до розпаду СРСР негативно.

Українці, на думку російських політичних діячів, можуть бути легко інтегровані в російське суспільство, яке має суттєві демографічні проблеми та брак людських ресурсів. У стратегічному плані ці проблеми за­важають, на думку російських політиків, експертів та науковців, ствердитися в статусі одного з полюсів в багатополярному світі.

В українському суспільстві існують різні уявлення про «обов’язкові», «необхідні» складові української на­ціональної ідентичності (наприклад – цінності, походження, культура, мова, співіснування в межах однієї держави протягом певного історичного періоду, релігія тощо). За відсутності сталих демократичних традицій та ефективних організаційних форм ведення політичного та інших видів діалогу, поляризація всередині суспільства може мати тенденцію до збільшення, що у свою чергу робить його вразливим. Культура діалогу, демократичні процедури прийняття важливих рішень, постійна та змістовна комунікація із суспільством мають стати основою для зміцнення довіри до органів влади та місцевого самоврядування та, як наслідок, розбудови більш стійкого суспільства.

За матеріалами аналітичного звіту «Огляд поточної ситуації збройного конфлікту на Сході України та контекст окремих його проявів і наслідків», підготовленого СЕНСС межах проєкту «Місцеве самоврядування та верховенство права в Україні», що реалі­зується Академією Фольке Бернадотта (АФБ) протягом 2014-2020 років за фінансової підтримки Швеції. 

Leave a Reply

Your email address will not be published.