"СЕНСС" 5 Січня, 2021 Коментарів немає

Центр безпекових досліджень «СЕНСС» та Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» у січні 2020 року розпочали співпрацю, метою якої, зокрема, стала реалізація спільних програм та заходів, проведення наукових досліджень з актуальних питань, пов’язаних зі збройним конфліктом із залученням наукового потенціалу обох сторін. Протягом 2020 року студенти КПІ також мали змогу пройти практику на базі нашого Центру.

У рамках співпраці ділимося кращими науковими есе студентів-магістрів факультету соціології та права спеціалізації «Врегулювання конфліктів та медіація», що були виконані в рамках вивчення навчальної дисципліни «Основи національної безпеки», викладачем якої є голова Керівної ради “СЕНСС” Вадим Черниш.

Однією із найкращих стала робота студентки 5-го курсу групи СЛ-01мп Стефанович Аліни на тему «Збройний конфлікт в Придністровському регіоні Республіки Молдова, спроби його врегулювання та наслідки, уроки для України». Нижче публікуємо текст цього есе*.

Збройний конфлікт в Придністровському регіоні Республіки Молдова, спроби його врегулювання та наслідки, уроки для України

З огляду на питання зовнішньої та безпекової політики України, врегулювання «замороженого» конфлікту в Молдові щодо Придністров’я є питанням не лише безпосередніх його сторін, але й значною мірою є потенційно загрозливим для України як країни-гаранта та сусіда. Невирішені суперечності між Молдовою та Придністров’ям значно гальмують процес роззброєння та виведення російських військ із Придністровського регіону, що несе в собі загрозу для України з огляду на збройний конфлікт на Донбасі. А наявність в південно-західному регіоні України зони із нестабільною ситуацією ще більше підсилює загрози для національної безпеки України та її політики в Чорноморському регіоні. До того ж, українсько-молдовський кордон в межах Придністров’я може бути вразливим щодо незаконної діяльності та контрабанди.

Придністровський конфлікт має певні схожі риси з конфліктом на сході України, а отже аналіз досвіду молдовського кейсу значною мірою може бути корисним для нашої країни щодо перспектив застосування тих чи інших способів врегулювання, а також уроків, які можна винести задля неповторення Придністровського сценарію. Наприклад, серед основних спільних рис подій, що відбувалися, можна виділити наступні: бажання регіонів не підпорядковуватись центральній владі та прагнення створити власну державу; проживання великої кількості російськомовного населення, надання Росією підтримки сепаратистам.

Останні події, що сталися в Україні, а саме окупація у 2014 році територій російськими військами та створення на них самопроголошених так званих «ЛНР» та «ДНР», актуалізували питання вивчення Придністровського конфлікту крізь призму його історико-політичних аспектів та чинників, що сприяли його розгортанню та ескалації.

У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема можливості застосування зброї масового ураження під час конфлікту, тенденція до розширення складу учасників, через що вони можуть створювати загрозу не тільки національній безпеці окремих країн, залучених до конфлікту, але й створюють загрозу безпеці й інших країн регіону та навіть світу.

Історична довідка конфлікту та передумови його виникнення

Так, дослідження Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру свідчать, що серед усієї сукупності воєнних конфліктів періоду 80-90-х років ХХ століття у світі близько 70% носили етнополітичний характер, зокрема найбільша частка таких конфліктів відбулась на території Радянського союзу. Влучним прикладом підтвердження цієї думки може слугувати виникнення придністровського, грузино-абхазького, вірмено-азербайджанського конфліктів тощо, причини виникнення яких носили саме такий характер. Розглянемо Придністровський конфлікт детальніше.

Так звана “Придністровська Молдавська Республіка” – невизнане автономне утворення на території Молдови, що виникло внаслідок збройного конфлікту 1992 року. Основною передумовою, що сприяло цьому, є радикалізація молдавського національного руху наприкінці 80-х рр. ХХ століття внаслідок тривалого насадження політики русифікації радянським урядом та ігнорування національних особливостей. Таким чином прийняття урядом Молдови ряду законодавчих актів щодо державної мови та національної символіки отримало гостру реакцію з боку населення Придністровського регіону, яке переважно складалося з українців та росіян.

В результаті це призвело до застосування Молдовою «жорсткої сили», а саме військового інструменту для придушення невдоволення та повернення територій під свій контроль. Відповідно, конфлікт переріс у воєнний, в якому мало місце іноземне втручання (введення військового контингенту 14-ої російської армії). Проте як показує час, роль Російської Федерації із суб’єкта врегулювання конфлікту згодом трансформувалась у повноцінного учасника, який нині стримує повноцінне врегулювання Придністровського конфлікту. Саме тому в Стратегії національної безпеки Молдови незаконне перебування іноземних військ на території країни, політичний сепаратизм, що породив Придністровський конфлікт та втрата контролю над східними регіонами попри тривалу «замороженість» все ще визначається як постійна загроза незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці Республіки Молдова.

Спроби врегулювання

Попри «замороженість» конфлікту не припиняються спроби його врегулювання. Так, основним інструментом є посередницька переговорна діяльність, яка з 2005 року реалізується у форматі «5+2» (де Молдова та Придністров’я – сторони конфлікту; Росія й Україна – країни-гаранти; ОБСЄ – посередник, а ЄС та США – спостерігачі). Проте попри тривалий переговорний процес рішення та домовленостей щодо статусу Придністров’я так і не досягнуто. У 2013 році відбулась зміна тактики переговорного процесу: якщо раніше сторони намагалися досягти максимальних результатів під час кожної із зустрічей, то тепер застосовується так звана  «тактика малих кроків», орієнтована на вирішення в першу чергу соціально-економічних проблем, що перешкоджають примиренню сторін (наприклад, домовленість у 2016 році про виконання пакету «Берлін-плюс» із заходами щодо зміцнення довіри).

На мою думку, ще одним важливим моментом, що перешкоджає врегулюванню даного конфлікту, є неприйняття учасниками інтересів та позицій опонента. Так, нинішня позиція Кишинева зосереджена, по-перше, навколо зміни посередника (Росії) та виведення її військ та озброєння з території Молдови, які повинні були покинути Придністров’я ще у 1999 році у зв’язку з виконанням зобов’язання, прийнятого на Стамбульському саміті ОБСЄ. А, по-друге, продовження діяльності у векторі збереження унітарної країни. У цьому аспекті буде цікаво розглянути Меморандум Козака, який намагалися реалізувати у 2003 році (план врегулювання Придністровського конфлікту, запропонований Дмитром Козаком, який зараз є першим заступником керівника адміністрації Президента Росії).  Цей план передбачав «асиметричну передачу повноважень» Придністров’ю та Гагаузії, і таким чином перетворення Молдови на федерацію. В результаті, підписавши цей документ, Придністров’я набуло б широкої автономії, отримало  право на створення власного парламенту та можливості блокувати неприйнятні для себе рішення Молдови, проте тодішній президент Молдови так і не підписав цей план. Розглядаючи такий варіант врегулювання конфліктів варто також брати до уваги ризики, що можуть супроводжувати цей процес. Хоч у світі існують випадки впровадження асиметричної передачі повноважень, проте, перш за все, потрібно враховувати національні та історичні особливості країни. Наприклад, для України такий варіант означав би загрозу для суверенітету, оскільки історично так склалось, що Україна у різні часи перебувала у складі різних держав. Відповідно, теоретично надання т.зв. “ЛНР” та “ДНР” особливого статусу та автономії може спровокувати незадоволення та новий конфлікт з населенням частини західних територій, яких поєднує історична та культурна близькість із західними сусідами країни.

Що ж до інтересів і позицій так званої “Придністровської Молдавської Республіки”, то вони зосереджені на отриманні політичної незалежності та визнанні на міжнародному рівні. І тому, на мою думку, процес врегулювання суттєво гальмується та не має чіткого плану також через діаметрально протилежні погляди та відсутність точок дотику у сторін щодо принципово важливих питань. А тому ми можемо спостерігати довготривалі паузи у переговорних процесах. Можливо, зараз процес врегулювання Придністровського конфлікту відновиться, оскільки з обранням минулого місяця нового президента Молдови Майї Санду суттєво активізувалось обговорення цієї проблеми у засобах масової інформації.

Наслідки для України

Природно, що для України Придністровський конфлікт є одним із актуальних питань, оскільки він створює ризики та загрози національній безпеці, зокрема, з огляду на баланс сил у Чорноморському регіоні. Так у Стратегії національної безпеки України від 14 вересня 2020 року серед поточних та прогнозованих загроз зазначається про «збільшення військової присутності Російської Федерації» та загрози «підживлення тривалих конфліктів у Східній Європі».

Дійсно, з огляду на концепцію балансу сил варто взяти до уваги «заморожені» конфлікти Чорноморського регіону, зокрема до якого відноситься Придністровський. Після розпаду СРСР в межах Чорноморського регіону сформувалось декілька центрів сил, які були б спроможні балансувати один одного, проте нині тут не існує регіонального суб’єкта, який би став гарантом запобігання виникнення нових та врегулювання тривалих і «заморожених» конфліктів. Довгий час вони перебували у центрі уваги, проте нині їм приділяється значно менше уваги, відповідно, і зменшується зосередження на їх врегулюванні. Проте Придністровський конфлікт нікуди не зник і досі несе загрозу з огляду на можливу непередбачувану ескалацію, як це сталось у випадку конфлікту у Нагірному Карабасі. Зрозуміло, що в такому випадку посилюється роль міжнародних суб’єктів (наприклад, ЄС або США) у вирішенні конфліктів.

Крім того, якщо розглядати геополітичне положення з урахуванням “полярності”, то можна стверджувати, що утворення союзів та організацій навколо центрів сил ще більше посилюватимуть дисбаланс у регіоні, а тому країни, які знаходяться поряд, все більше відчуватимуть загрозу безпеці та, імовірно, перетворюватимуться на зони конфліктів, як це сталось в Україні та Придністров’ї. І відповідно, перевага буде на боці того, хто володіє усім спектром інструментів (DIME або навіть MIDLIFE) як “м’якої”, так і “жорсткої” сили.

Крім того, щодо ролі Росії у конфліктах, то дослідники Національного інституту стратегічних досліджень вважають, що «дії Росії свідчать про те, що Москва реалізує в Азово-Чорноморському басейні стратегію поступового обмеження доступу до моря для пострадянських країн Причорномор’я з метою отримання конкурентних переваг, збільшення важелів тиску на ці країни та перетворення їх на failed states».

Уроки для України

Зрозуміло, що кожен конфлікт особливий та унікальний, проте усвідомлення та недопущення помилок інших, можливо, пришвидшить процес врегулювання конфлікту в Україні. Так, можна аналізувати і виносити безліч уроків, але, на мою думку, основними є нижченаведені твердження.

На мою думку, першим і головним уроком є неприйнятність ведення переговорів із квазіутворенням як стороною конфлікту. На це є кілька причин: по-перше, прямі переговори будуть свідчити про те, що країна визнає це утворення, а по-друге, як правило, такі самопроголошені суб’єкти отримують підтримку та вектори діяльності ззовні. Тому необхідно вести прямі переговори із окупантом.

Другим, але не менш важливим, є недопущення замороження конфлікту на Донбасі та розтягування в часі його врегулювання. Заходи, пов’язані з миробудуванням, завжди довготривалі, проте ігнорування переговорних процесів або великі часові проміжки між ними збільшують прірву між конфліктуючими сторонами. Так, за 30 років існування невизнаної “Придністровської Молдавської Республіки” там виросло нове покоління людей, у якого сформувалась нова, немолдовська ідентичність, що ще більше ускладнює процес врегулювання конфлікту шляхом повернення територій під контроль Молдови. В Україні соціологічні дослідження на окупованих територіях свідчать про наявність схожої тенденції формування особливої ідентичності. У жовтні 2019 року “Нью імідж маркетинг груп” провела опитування жителів ОРДЛО (n=1606), відповідно до якого 35% респондентів ідентифікували себе як громадяни так званих “ЛНР”/“ДНР”.

Крім того важливим є те, як розглядається питання врегулювання. Так, уряд Молдови розглядав варіанти вирішення через призму повернення територій під свій контроль, проте мало включав той аспект, що в першу чергу необхідно повернути людей. Територію Придністров’я заселяє поліетнічне населення (переважно молдавани, росіяни та українці), і відповідно, законотворчі ініціативи молдовської влади в кінці 80-х років ХХ століття щодо мовного питання пробудили у великої частки людей страх бути виключеним із соціального життя через мовний бар’єр, і таким чином спонукали його до супротиву та відділення. Тому при пошуку шляхів врегулювання конфлікту в Україні необхідно враховувати людський аспект, інтереси та страхи місцевого населення, їхні потреби, та знаходити такі рішення, щоб люди не почували себе кинутими чи відокремленими від соціального життя.

Ще одним уроком можна винести економічну складову. Окрім того, що воєнна сфера потребує великих видатків, економіку також значно виснажує тіньова економічна діяльність. Так, наприклад, для заморожених конфліктів, зокрема й Придністровського, є характерним поява «дір» в економіці, через яку здійснюється контрабанда та інша незаконна економічна діяльність, наприклад, корупція, нелегальна торгівля та виробництво у сірій зоні. Тому небезпека може полягати в тому, що великі прибутки від такої незаконної діяльності на цій території можуть призвести до того, що існування такої зони стане вигідне для багатьох впливових суб’єктів.

Для детальнішого аналізу способів врегулювання воєнного конфлікту на Донбасі доцільно розглянути досвід й інших конфліктів, що мають схожі причини та риси подій, як-от конфлікт на Балканах чи в Грузії, щоб засвоїти певні уроки і не допустити повторення такої ситуації в Україні.

ВИСНОВКИ

Аналіз конфлікту у Молдові дає змогу зробити ряд важливих висновків.

По-перше, ситуація, що склалась навколо Придністровського конфлікту є досить неоднозначною. Відсутність згоди, регулярної переговорної діяльності та дії учасників процесу врегулювання не тільки не сприяють нейтралізації старих загроз, але й провокують появу нових загроз в зоні конфлікту, що не дозволяє стабілізувати ситуацію у всьому Чорноморському регіоні.

По-друге, сторони все ще не готові до конструктивного діалогу та компромісів. Окрім цього, також має значення те, що на даний момент відсутня чітка модель вирішення «замороженого» конфлікту у Придністров’ї та той факт, що ці території знаходяться у сфері конкурентної боротьби інтересів Росії та ЄС за вплив.

Також було встановлено, що Придністровський конфлікт становить загрозу національній безпеці України через присутність військового російського контингенту та складів боєприпасів і зброї недалеко від кордону України(наприклад, село Колбасна, що за 2 км від українських територій).

Таким чином, аналіз подій та переговорного процесу, вивчення досвіду Придністровського конфлікту дає змогу усвідомити помилки, що були допущені суб’єктами конфлікту, та винести певні уроки, які можна застосовувати при врегулюванні конфлікту на Донбасі в Україні».

__

*У цій публікації відображено винятково точку зору автора

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.