Нерідко приватні військові компанії (ПВК) помилково ототожнюють із формою організації найманців – не лише в медійних повідомленнях, а і серед державних та міжнародних експертів. Таке ототожнення є некоректним і може призвести до хибних політичних і юридичних рішень.
ПВК – це організації, що надають широкий спектр військових і безпекових послуг приватним чи державним замовникам на комерційних умовах. Це, вочевидь, і збиває із пантелику багатьох, хто вважає, що ПВК є формою організації найманців. Насправді ж, судження, що ґрунтується лише на критерії вигоди є помилковим. Такий поверхневий погляд на діяльність ПВК часто притаманний людям, що «дрейфують» в сферу безпеки із правозахисної діяльності.
По-перше, слід зауважити, що найманцями можуть бути лише фізичні особи, індивідууми, не компанії. Тому такий критерій, як комерційна вигода має застосовуватися по різному; у випадку компаній – саме юридична особа формує ціну на свої послуги та укладає відповідний контракт із замовником, а також встановлює заробітну платню своїм працівникам. По-друге, для визначення того, чи є фізична особа найманцем необхідно, щоб така особа відповідала шести критеріям одночасно (принцип кумулятивності); лише одного критерія – особистої вигоди – не достатньо.1
Кумулятивні критерії найманства містяться в:
- Протоколі І (1977) до Женевських конвенцій 1949 року,
- Міжнародній конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989)2,
- Кримінальному кодексі України (ст. 447),
Діяльність відомих ПВК побудована у спосіб, що не перетворює її працівників на найманців, тобто всі критерії одночасно до них не можливо застосувати. Жоден із згаданих документів формально не забороняє ПВК як організації — всі три дозволяють регулювання ПВК, якщо вони не відповідають критеріям найманства. Цікавим є факт, що, на відміну від України, такі країни як США, Великобританія, Франція, Німеччина, Туреччина, Росія та багато інших не ратифікували або навіть не підписували Конвенцію ООН 1989 року про найманців.
Також, варто зазначити, що три згаданих нормативних акти відрізняються тим, що по-різному встановлюють критерії найманства. Під дію Протоколу І (1977) потенційно підпадає менша кількість осіб; більше – за Конвенцією ООН 1989 року про найманців; ще більше осіб може бути визнано найманцями на підставі критеріїв, що містяться в статті 447 «Найманство» Кримінального кодексу України.
Три кола діаграми Венна на малюнку ілюструють об’єми осіб, які підпадають під визначення «найманця» у межах трьох перелічених документів. В кожному з них набір критеріїв різний, людина може бути найманцем за одним документом і не бути найманцем за іншим.
В разі, якщо Україна вирішить, що створення та діяльність ПВК будуть відповідати її національним інтересам, слід уточнити положення ст. 447 ККУ. Також, варто опрацювати питання щодо того, щоб у разі законодавчого схвалення діяльності ПВК, його працівники не підпадали під дію інших норм Кримінального кодексу України. Це, зокрема, стаття 260 «Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань», а також статті, що встановлюють відповідальність за терористичну діяльність (наприклад в тому разі, якщо інша держава визнає терористичною організацією іноземну урядову структуру-замовника послуг української ПВК).
Також, необхідно визначитися із позицію щодо Міжнародній конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989). Врахування міжнародних зобов’язань унеможливить конфлікт між міжнародним правом та національним правом в разі прийняття законів щодо створення та діяльності ПВК.
Питання діяльності ПВК є комплексним і має базуватись на глибокому аналізі правового регулювання: просте ототожнення ПВК та найманства є помилковим.
1Інколи йдеться про 5 кумулятивних критеріїв.
2Конвенція ООН 1989 року про найманців.
Джерело фото: Getty Images