У сучасних умовах трансформації міжнародної політичної системи питання
багатополярності набувають критичного значення для розуміння поведінки держав та формування ефективних стратегій національної безпеки. Багатополярність існує тоді, коли в міжнародній системі присутні три або більше великих держав (полюсів) з приблизно рівною могутністю. Кеннет Волтц зазначав: “Якщо великих держав більше двох, система буде багатополярною; якщо їх дві, вона буде біполярною, тоді як системи з лише однією великою державою будуть однополярними”[1].
Для кращого розуміння сутності багатополярності, що, як зазначено вище, характеризується наявністю кількох могутніх держав, необхідно зрозуміти чим є сила держави в глобальному світі. В міжнародній політиці — це здатність впливати на поведінку інших держав, недержавних акторів або перебіг подій шляхом застосування набору інструментів, якими володіє ця держава, для захисту своїх національних інтересів[2]. Це визначення узгоджується з класичними неореалістичними підходами.
Ганс Моргентау у своїй праці “Politics Among Nations” стверджував: “Міжнародна політика, як і вся політика, є боротьбою за владу. Якими б не були кінцеві цілі міжнародної політики, влада завжди є найближчою метою”[3]. Моргентау також наголошував, що “боротьба за владу є універсальною в часі і просторі та є незаперечним фактом досвіду”[3].
Кеннет Волтц, засновник структурного реалізму, розвиває цю думку, зазначаючи: “Кожна держава переслідує свої власні інтереси, як би вони не були визначені, способами, які вона вважає найкращими. Сила є засобом досягнення зовнішніх цілей держав, оскільки не існує послідовного, надійного процесу узгодження конфліктів інтересів, які неминуче виникають між подібними одиницями в умовах анархії”[1]. Волтц також підкреслював фундаментальну властивість міжнародної системи: “В умовах анархії немає автоматичної гармонії” та “держави у світі подібні до індивідів у природному стані. Вони не є ні ідеально хорошими, ні контрольованими законом”[1].
Представник англійської школи міжнародних відносин Мартін Вайт у своїй праці “Power Politics” розглядає міжнародну політику як специфічну сферу, відзначаючи: “Силова політика — це розмовна фраза для міжнародної політики”[4]. Вайт пояснює, що держави використовують владу для досягнення експансії та домінування, і “кожна домінуюча держава прагне… стати універсальною імперією”. Він також підкреслює, що “у внутрішній політиці влада обмежена законом; але на міжнародному рівні закон регулюється і обмежується боротьбою за владу… Міжнародного суспільства не існує, існує лише ‘міжнародна анархія'”.
Варто виокремити ключову відмінність між біполярною та багатополярною системами. Волтц визначив цю відмінність наступним чином: “Балансування відбувається по-різному в багатополярних і біполярних системах… Там, де змагаються дві держави, дисбаланси можуть бути виправлені лише їх внутрішніми зусиллями. При більше ніж двох, зміни в альянсах надають додатковий засіб коригування, додаючи гнучкості системі. Це є критичною відмінністю між
багатополярними та біполярними системами”[1].
Тобто, у багатополярній системі існують два типи балансування: “внутрішнє” та “зовнішнє”. Внутрішнє балансування передбачає нарощування власної сили держави для досягнення балансу. Зовнішнє балансування здійснюється шляхом формування альянсів. За словами Волтца політика балансу сил притаманна державам тому, що міжнародна система є анархічною, а не ієрархічною, а вони, будучи ключовими елементами цієї системи, завжди дбають про свої національні
інтереси.
Зовнішнє балансування критично важливе в багатополярному світі. Розберемо умовний приклад, що продовжує ряд абстрактних прикладів, відомих в теорії міжнародної політики. Існує три великі держави, А, В і С, з приблизно однаковими показниками сили, рівними 1. Якщо держави В і С формують альянс, їх сукупна сила дорівнюватиме 2, що вдвічі перевищує силу держави А. Для відновлення балансу держава А має обмежений вибір: (1) подвоїти свою силу шляхом внутрішнього балансування (що майже неможливо в короткий момент); (2) зруйнувати альянс В-С без створення нових; або (3) знищити альянс В-С і сформувати новий — або з В, або з С[2].
Гнучкість та нестабільність багатополярності
Багатополярна система характеризується значно вищою гнучкістю у формуванні альянсів порівняно з біполярною. Проте ця гнучкість створює і значні виклики. У періоди гнучких міжнародних альянсів лінія між союзниками і ворогами є дуже умовною. Враховуючи те, що ресурси держав завжди обмежені, а також розмитість меж між союзництвом, нейтралітетом, та ворожнечею, досить складно визначити пріоритети в стратегічному плануванні своїх дій на світовій арені та використанні інструментів сили. Набір інструментів відомий серед експертів та практиків як DIME (Diplomacy, Information, Military, Economic), або його розширена версія
DIMEFIL, в якій додано Financial, Intelligence, та Law Enforcement.
Томас Крістенсен та Джек Снайдер у своїй роботі “Chain Gangs and Passed Bucks: Predicting Alliance Patterns in Multipolarity” аргументують, що багатополярність схильна до нестабільності та ескалації конфліктів через “chain-ganging” (союзники втягуються в необдумані війни, спровоковані партнерами по альянсу) та “buck-passing” (держави, які не відчувають безпосередньої загрози, не балансують проти загрозливої сили в надії, що інші понесуть витрати балансування)[5].
Джон Міршаймер у своїй фундаментальній праці “The Tragedy of Great PowerPolitics” стверджує, що багатополярність представляє найбільш нестабільний розподіл глобальної влади, оскільки система є значно більш плинною, ніж біполярність та однополярність[6]. Існує постійно змінний баланс сил, оскільки кілька відносно рівних держав прагнуть максимізувати свій вплив за рахунок
інших, що створює страх і невпевненість серед залучених держав[6].
Державні діячі мають бути обізнані про те, що поведінка багатьох політичних лідерів та дії інституцій цілої низки держав ґрунтуються на баченні світу, яке викладене в цій статті. Згаданий підхід має бути відомим тим, хто працює над стратегічними документами в сфері національної безпеки, він сприяє розумінню багатьох процесів навіть в тому разі, якщо відповідна особа не поділяє його. Але поза всяким сумнівом, слова Моргентау про те, що “державний діяч повинен мислити категоріями національного інтересу”[3], мають враховуватися кожним відповідальним політиком та державним службовцем; саме слідування національним інтересам робить із них державних діячів.
Стаття доступна також у PDF-форматі: https://censs.org/wp-content/uploads/2025/10/Multipolarity-of-the-international-political-system.pdf
Джерела:
[1] Waltz, Kenneth N. (1979). Theory of International Politics. Reading, MA: Addison-
Wesley Publishing Company.
[2] Chernysh, Vadym (2023). "Intelligence as an Instrument of State Power and Its Use
in International Politics." Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal, 8-9, pp. 59-84.
https://doi.org/10.18523/kmlpj303156.2023-8-9.59-84
[3] Morgenthau, Hans J. (1948). Politics Among Nations: The Struggle for Power and
Peace. New York: Alfred A. Knopf.
[4] Wight, Martin (1978). Power Politics. Edited by Hedley Bull and Carsten Holbraad.
Leicester: Leicester University Press; New York: Holmes & Meier.
[5] Christensen, Thomas J., and Jack Snyder (1990). "Chain Gangs and Passed Bucks:
Predicting Alliance Patterns in Multipolarity." International Organization, Vol.
44, No. 2, pp. 137-168. https://doi.org/10.1017/S0020818300035232
[6] Mearsheimer, John J. (2001). The Tragedy of Great Power Politics. New York: W.W.
Norton & Company.
Автор:
Вадим Черниш, керівник Центру безпекових досліджень “СЕНСС”, PH.D