Реформа Служби безпеки України, уроки та виклики для України

Публікуємо ще одну з найкращих робіт, що була виконана в межах вивчення навчальної дисципліни «Основи національної безпеки», викладачем якої є голова Керівної ради «СЕНСС» Вадим Черниш. Автором роботи* є Чемерис Олеся, студентка 5-го курсу Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» спеціальності публічне управління та адміністрування**.

ВСТУП

Реформування Служби безпеки України є одним із найбільш складних і водночас принципових напрямів трансформації системи національної безпеки держави. Йдеться не лише про зміну функціональних повноважень окремого органу, а про перегляд самої логіки взаємодії безпекових інституцій, політичної влади та судової системи в умовах сучасних воєнних і гібридних загроз. Повномасштабна збройна агресія Російської Федерації проти України суттєво загострила ці питання, зробивши реформу СБУ не абстрактною реформаторською ідеєю, а практичним викликом для держави, що бореться за власне існування [3].

Конституція України визначає захист суверенітету і територіальної цілісності як одну з найважливіших функцій держави, покладаючи відповідальність за її реалізацію на систему органів сектору безпеки і оборони. Водночас Основний Закон закріплює принцип верховенства права та гарантує судовий захист прав і свобод людини, що зумовлює необхідність чіткого правового регулювання діяльності спеціальних служб [1]. Тож, ефективність Служби безпеки України не може оцінюватися виключно через призму результативності оперативної діяльності, а має розглядатися у взаємозв’язку з дотриманням конституційних принципів та функціонуванням судової влади [15].

СБУ була створена у період формування незалежної української держави та значною мірою успадкувала організаційні й функціональні риси радянської системи державної безпеки. Закон України «Про Службу безпеки України» закріпив за відомством широкий спектр повноважень, включно з контррозвідувальною діяльністю, боротьбою з тероризмом, а також правоохоронними і слідчими функціями [2]. Упродовж тривалого часу така модель сприймалася як виправдана з огляду на нестабільність безпекового середовища, однак із розвитком правової системи та поглибленням демократичних інститутів вона почала виявляти внутрішні суперечності, зокрема щодо меж допустимого втручання держави у сферу прав і свобод людини [3; 6].

Значною мірою ці суперечності проявляються у сфері кримінального процесу та судового контролю. Реалізація більшості повноважень СБУ — зокрема застосування негласних слідчих (розшукових) дій, обмеження права власності чи втручання у приватне життя — можлива виключно за рішенням суду відповідно до Кримінального процесуального кодексу України [6]. Це
означає, що судова система фактично виступає ключовим елементом механізму стримувань і противаг у діяльності спецслужби. Водночас практика застосування таких повноважень у справах, пов’язаних із державною безпекою та боротьбою з тероризмом, часто виявляє напруження між потребами оперативної ефективності та процесуальними гарантіями [2; 6].

Прийняття Закону України «Про національну безпеку України» стало важливим етапом нормативного оформлення реформи сектору безпеки і оборони. Закон закріпив принципи демократичного цивільного контролю, функціонального розмежування повноважень між безпековими органами та підзвітності їх діяльності [3]. У цьому контексті реформа СБУ розглядається як ключова умова відходу від надмірно централізованої та правоохоронно орієнтованої моделі до сучасної спеціальної служби, зосередженої на контррозвідувальній та антитерористичній діяльності.

Актуальність теми посилюється і міжнародним виміром реформи. Україна задекларувала курс на інтеграцію до європейського та євроатлантичного безпекового простору, що передбачає приведення діяльності національних інституцій у відповідність до міжнародно визнаних стандартів. У цьому зв’язку важливе значення мають висновки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії), яка у своїх офіційних документах наголошує на
неприпустимості поєднання в одному органі надмірно широких повноважень без належного судового та парламентського контролю. Такі рекомендації узгоджуються з науковими підходами до оцінки ролі розвідувальних і контррозвідувальних органів у демократичних державах [2; 12].

Окремої уваги заслуговує контекст війни як фактор, що істотно впливає на функціонування СБУ. Воєнний стан, розширення кола безпекових завдань, зростання ролі інформаційної та кібербезпеки, а також посилення взаємодії з іншими складовими сектору оборони змінюють умови діяльності спецслужби [4]. Водночас навіть у цих умовах держава не може відмовлятися від базових принципів правової держави, а судова влада залишається ключовим інструментом легітимації застосування надзвичайних заходів [1; 6].

Отже, реформування Служби безпеки України є складним процесом, що відбувається на перетині національної безпеки, політики та права. Аналіз цього процесу потребує комплексного підходу з урахуванням нормативно-правової бази, ролі судової системи та міжнародних стандартів демократичного контролю [18; 21]. Саме такий підхід дозволяє оцінити реформу СБУ не лише як інституційне оновлення, а як показник зрілості української держави в умовах воєнного часу.

РОЗДІЛ 1. ДЕКОНСТРУКЦІЯ МОДЕЛІ «ТІНЬОВОГО КОНТРОЛЮ» ТА ПРАВОВІ ОСНОВИ РЕФОРМИ

1.1. Історичний спадок та інституційна інерція: генезис «тіньового контролю»

Служба безпеки України як інституція формувалася в умовах трансформації пострадянської держави, коли питання національної безпеки розглядалися передусім крізь призму силового контролю та централізованого управління. Закон України «Про Службу безпеки України» з моменту його ухвалення закріпив за СБУ надзвичайно широкий спектр повноважень, поєднавши в одному органі функції контррозвідки, боротьби з тероризмом, охорони державної таємниці, а також правоохоронні та слідчі повноваження [2]. Така конструкція відповідала логіці радянської системи державної безпеки, де спеціальна служба виступала універсальним інструментом впливу держави на суспільні процеси.

Упродовж тривалого часу ця модель відтворювалася без принципового перегляду. Поєднання оперативних, силових і процесуальних інструментів створювало умови для формування неформальної практики «тіньового контролю», за якої діяльність спецслужби виходила за межі класичної контррозвідувальної функції. Як зазначається в наукових дослідженнях з проблем національної безпеки, розмитість функціональних меж між різними органами сектору безпеки посилює концентрацію влади та знижує рівень інституційної підзвітності [17; 21].

Особливе місце у цій моделі посідала сфера економічної та інформаційної безпеки. Широке трактування загроз державній безпеці, зокрема у справах про тероризм, державну зраду або посягання на інформаційні ресурси, дозволяло СБУ застосовувати інструменти кримінального процесу до надзвичайно широкого кола суспільних відносин [1; 10]. У таких умовах судовий контроль часто набував формального характеру, оскільки суди змушені були діяти в ситуації обмеженого доступу до інформації та під тиском аргументів про «загрози національній безпеці».

Інституційна інерція цієї моделі проявлялася також у збереженні домінуючої ролі спецслужби в системі взаємодії з іншими органами державної влади. Незважаючи на створення нових правоохоронних і контрольних інституцій, СБУ фактично залишалася органом з найбільшим обсягом дискреційних повноважень у сфері безпеки. Такий стан справ суперечив задекларованим принципам демократичного цивільного контролю та призводив до дисбалансу між гілками влади [18].

Отже, модель «тіньового контролю» не є лише метафорою або політичним штампом. Вона має глибоке інституційне коріння, сформоване історичними умовами та закріплене нормативно-правовою базою. Подолання цієї моделі неможливе без системного перегляду ролі СБУ, її місця в системі органів національної безпеки та механізмів судового контролю за її діяльністю.

1.2. Нормативно-правове розмежування повноважень та правові орієнтири реформи

Правові засади реформування Служби безпеки України формуються на перетині конституційних норм, спеціального законодавства та стратегічних документів у сфері національної безпеки. Конституція України закріплює принцип верховенства права та визначає, що діяльність органів державної влади має здійснюватися виключно на підставі та в межах закону [1]. У сфері безпеки це означає необхідність чіткого нормативного визначення повноважень спеціальних служб та їх процесуальних обмежень.

Ключовим етапом у формуванні нової моделі сектору безпеки стало ухвалення Закону України «Про національну безпеку України». Цей закон закріпив принципи демократичного цивільного контролю, розмежування функцій між органами безпеки та оборони, а також підзвітності їх діяльності парламенту та суспільству [3]. У цьому контексті реформа СБУ розглядається як необхідний елемент приведення всієї системи у відповідність до сучасних безпекових викликів і правових стандартів.

Важливе значення для правового осмислення реформи мають і спеціальні закони у сфері боротьби з тероризмом, захисту державної таємниці, інформаційної та кібербезпеки. Саме ці нормативні акти визначають межі втручання держави у права людини в ім’я захисту безпеки та встановлюють процесуальні гарантії такого втручання [1; 3; 6; 18]. Водночас їх практичне застосування безпосередньо пов’язане з діяльністю судів, які санкціонують обмеження прав і перевіряють законність дій органів безпеки.

Окрему роль у формуванні правових орієнтирів реформи відіграють висновки Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії). У своєму офіційному висновку щодо проєкту Закону про Службу безпеки України Комісія наголосила на ризиках, пов’язаних із поєднанням у одному органі контррозвідувальних і загальнокримінальних функцій, а також на необхідності посилення судового та парламентського контролю за діяльністю спецслужби. Ці рекомендації мають нормативно-орієнтуючий характер і узгоджуються з європейськими стандартами демократичної правової держави.

Таким чином, нормативно-правова база реформи СБУ вже містить основні елементи для переходу від застарілої моделі «тіньового контролю» до сучасної контррозвідувальної служби. Проте ефективність цього переходу значною мірою залежить від узгодженості законодавчих змін із судовою практикою та здатності судової системи виконувати роль реального, а не формального механізму контролю. Без цього навіть найдетальніше виписані норми ризикують залишитися декларативними.

РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЙНА ДИНАМІКА: КАДРИ, ТЕХНОЛОГІЇ ТА ФІНАНСУВАННЯ В УМОВАХ ВІЙНИ

Повномасштабна війна суттєво змінила умови функціонування Служби безпеки України, перетворивши її з органу, що діяв переважно в умовах мирного часу, на ключовий елемент системи державного виживання. Водночас війна не скасувала правових обмежень діяльності спецслужби, а навпаки — загострила питання кадрової стійкості, технологічної спроможності та фінансової відповідальності в умовах підвищених безпекових ризиків. Інституційна динаміка СБУ в цей період має розглядатися у тісному зв’язку з дією воєнного стану та роллю судової влади як механізму контролю за застосуванням надзвичайних повноважень [18; 6].

2.1. Кадрова трансформація СБУ та проблема інституційної стійкості

Кадрова політика Служби безпеки України в умовах війни набула визначального значення для збереження її функціональної спроможності. Закон України «Про Службу безпеки України» встановлює особливий статус співробітників СБУ, поєднуючи риси військової та правоохоронної служби [2]. Така модель з одного боку забезпечує високий рівень дисципліни, а з іншого — ускладнює процеси кадрового оновлення та відкритості інституції.

Воєнний стан актуалізував проблему лояльності, доброчесності та професійної придатності персоналу. У наукових працях, присвячених механізмам забезпечення національної безпеки, наголошується, що саме людський фактор є найбільш вразливим елементом безпекових інституцій у період збройних конфліктів [17; 21]. В умовах війни кадрові рішення СБУ мають не лише оперативне, а й довгострокове стратегічне значення, оскільки визначають рівень довіри до спецслужби з боку суспільства та інших органів влади.

Разом із тим кадрові процеси не можуть бути повністю виведені за межі правового поля. Конституція України гарантує кожному право на судовий захист, що поширюється і на спори, пов’язані з проходженням служби в органах державної влади [1]. Це означає, що звільнення, дисциплінарні стягнення чи обмеження прав співробітників СБУ підлягають судовому перегляду. Судова практика у таких справах виступає важливим індикатором реального балансу між інтересами безпеки та принципами правової держави.

Отже, кадрова трансформація СБУ в умовах війни є не лише внутрішньою управлінською проблемою, а й складовою ширшого процесу інституційного оновлення, у якому судова влада виконує стабілізуючу та легітимуючу функцію.

2.2. Технологічний вимір діяльності СБУ та процесуальні гарантії

Сучасна війна має виразно технологічний характер, що зумовлює необхідність переорієнтації діяльності СБУ на сфери інформаційної, кібернетичної та технологічної безпеки. Законодавство України визначає захист інформації, державної таємниці та кіберпростору як один із пріоритетів національної безпеки [6; 10; 11]. У цьому контексті СБУ відіграє ключову роль як орган, уповноважений протидіяти загрозам у зазначених сферах.

Розширення технологічних можливостей спецслужби неминуче пов’язане з підвищеними ризиками втручання у приватне життя, свободу інформації та персональні дані. Закон України «Про захист персональних даних» та Закон України «Про доступ до публічної інформації» встановлюють правові межі обробки та використання інформації органами державної влади [7; 8; 9]. Дотримання цих меж у діяльності СБУ є критично важливим для збереження легітимності застосування спеціальних технічних засобів.

Ключовим запобіжником у цій сфері виступає судовий контроль. Відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема із застосуванням технічних засобів, можливе лише на підставі ухвали слідчого судді [6]. Таким чином, судова влада фактично визначає допустимі межі використання технологічного потенціалу спецслужби в конкретних правовідносинах.

У наукових дослідженнях з проблем розвідки та контррозвідки наголошується, що розмитість меж між різними сферами діяльності безпекових органів посилює їх вплив, але водночас створює ризики для демократичного контролю [17; 21]. У цьому сенсі реформування СБУ передбачає не лише технологічне оновлення, а й чітке нормативне та процесуальне окреслення сфер застосування таких технологій.

2.3. Фінансування діяльності СБУ та механізми контролю

Фінансування Служби безпеки України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України в межах загальної системи фінансування сектору безпеки і оборони. Умови воєнного стану зумовили істотне зростання бюджетних видатків на безпеку, що актуалізує питання фінансової прозорості та підзвітності навіть у сфері, де значна частина інформації має обмежений доступ [18].

Конституція України надає Верховній Раді України повноваження щодо затвердження Державного бюджету та контролю за його виконанням [1]. У цьому контексті фінансування СБУ не може бути повністю виведене з-під демократичного контролю, навіть за умов підвищеного рівня секретності. Судова влада, у свою чергу, забезпечує можливість захисту прав суб’єктів бюджетних і господарських правовідносин у разі порушень, пов’язаних із використанням публічних коштів.

У науковій літературі з проблем національної безпеки наголошується, що ефективність безпекових інституцій залежить не лише від обсягу фінансування, а й від здатності держави забезпечити належний контроль за його використанням [19; 21]. У цьому сенсі суди виступають важливим елементом системи стримувань і противаг, який обмежує ризики зловживань і сприяє підвищенню довіри до інститутів безпеки.

Отже, інституційна динаміка СБУ в умовах війни визначається складною взаємодією кадрових, технологічних і фінансових чинників. Їх ефективність безпосередньо залежить від здатності правової системи забезпечити реальний судовий контроль та дотримання принципів верховенства права навіть у надзвичайних умовах.

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ТА СТРАТЕГІЧНІ ВЕКТОРИ РОЗВИТКУ

3.1. Демократичний цивільний контроль, деполітизація та роль Верховної Ради України

Однією з ключових умов реформування Служби безпеки України є забезпечення реального демократичного цивільного контролю за її діяльністю. Конституція України визначає, що органи державної влади зобов’язані діяти в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом, а питання національної безпеки не можуть бути виведені за межі конституційного контролю [1]. У цьому контексті діяльність спецслужб має бути не лише ефективною, але й політично нейтральною.

Історично СБУ перебувала у тісному інституційному зв’язку з інститутом Президента України, що відповідало моделі централізованого управління у сфері безпеки. Водночас сучасні підходи до організації сектору безпеки, закріплені в Законі України «Про національну безпеку України», передбачають посилення ролі Верховної Ради України у здійсненні контролю за діяльністю органів безпеки та оборони [3]. Такий підхід відповідає загальним принципам парламентаризму та поділу влади.

Парламентський контроль у сфері діяльності СБУ не обмежується лише бюджетними процедурами. Він включає також аналіз дотримання прав і свобод людини, законності застосування спеціальних повноважень та відповідності діяльності Служби затвердженим стратегіям національної безпеки [12]. Разом із тим ефективність такого контролю значною мірою залежить від якості взаємодії парламенту із судовою владою, оскільки саме суди надають оцінку законності конкретних дій спецслужби.

Деполітизація СБУ неможлива без чіткого розмежування політичної відповідальності та оперативної діяльності. Як підкреслюється в наукових дослідженнях з адміністративно-правового забезпечення контролю за розвідувальними органами, стабільність інституції досягається лише тоді, коли кадрові та управлінські рішення не залежать безпосередньо від політичних циклів [18, 20]. У цьому сенсі парламентський і судовий контроль виступають взаємодоповнюючими елементами системи стримувань і противаг.

3.2. Судова система як критичний фактор ефективності діяльності СБУ

Судова влада відіграє центральну роль у забезпеченні балансу між потребами національної безпеки та захистом прав людини. Діяльність СБУ, пов’язана з проведенням контррозвідувальних заходів, негласних слідчих дій, обмеженням доступу до інформації або втручанням у приватне життя, неминуче потребує судового санкціонування та подальшого контролю [6; 18].

У період дії воєнного стану обсяг повноважень органів безпеки об’єктивно розширюється. Водночас Закон України «Про правовий режим воєнного стану» не скасовує принципу судового контролю, а лише встановлює особливості його реалізації [4]. Це означає, що навіть за надзвичайних умов суди залишаються ключовим інститутом, який легітимізує застосування спеціальних заходів безпеки.

Практика розгляду справ, пов’язаних із державною зрадою, терористичною діяльністю та посяганнями на інформаційну безпеку, демонструє, що ефективність роботи СБУ значною мірою залежить від якості судового розгляду та процесуальної чіткості доказової бази. У наукових працях з теорії національної безпеки підкреслюється, що слабкість судової ланки нівелює зусилля навіть найефективніших безпекових інституцій [19; 21].

Особливої актуальності набуває питання спеціалізації суддів у справах, пов’язаних із державною таємницею та контррозвідувальною діяльністю. Закон України «Про державну таємницю» встановлює спеціальний режим доступу до інформації, що безпосередньо впливає на судовий процес [5]. Без належної інституційної підготовки судів виникає ризик як витоку чутливої інформації, так і порушення прав учасників процесу.

Таким чином, судова система виступає не лише інструментом контролю за діяльністю СБУ, а й критичним фактором її результативності. Реформа спецслужби без синхронних змін у судовій практиці та процесуальних підходах приречена на обмежений ефект.

3.3. Суспільна довіра та стратегічна інтеграція у західний безпековий простір

Рівень суспільної довіри до Служби безпеки України істотно зріс у період повномасштабної війни, що пов’язано з її роллю у протидії збройній агресії та захисті державного суверенітету. Водночас наукові дослідження у сфері національної безпеки застерігають від ототожнення воєнних успіхів із завершеністю інституційної реформи [19; 14]. Стійка довіра формується не лише на емоційній підтримці, а на передбачуваності та правовій визначеності діяльності органу.

Стратегічні документи України у сфері національної безпеки прямо орієнтують державу на інтеграцію у європейський та євроатлантичний безпековий простір [38; 29]. Для СБУ це означає не лише технічну сумісність або обмін інформацією, а й прийняття спільних стандартів правової культури, зокрема щодо судового контролю та захисту прав людини.

Досвід західних держав свідчить, що ефективні спецслужби функціонують у тісному зв’язку з незалежною судовою системою, яка виступає гарантом легітимності їхніх дій. Саме суди забезпечують баланс між секретністю та відкритістю, без якого неможлива довгострокова довіра ні з боку громадян, ні з боку міжнародних партнерів [15; 32].

У цьому контексті стратегічний розвиток СБУ має бути спрямований на формування образу інституції, що діє передусім як превентивний і аналітичний орган, а не як інструмент силового впливу. Такий підхід відповідає сучасним уявленням про роль спецслужб у демократичних державах і створює підґрунтя для повноцінної інтеграції України у західний безпековий простір.

ВИСНОВКИ

Реформа Служби безпеки України є одним із найбільш складних та чутливих елементів трансформації всієї системи національної безпеки держави. На відміну від багатьох інших інституційних змін, вона відбувається в умовах повномасштабної збройної агресії, дії воєнного стану та постійного зростання безпекових ризиків. Це зумовлює особливу напругу між потребою оперативної ефективності та необхідністю дотримання принципів верховенства права, прав людини і демократичного цивільного контролю.

Проведене дослідження підтверджує, що ключовою проблемою історичного розвитку СБУ була інституційна спадковість пострадянської моделі державної безпеки. Поєднання в одному органі контррозвідувальних, правоохоронних і процесуальних повноважень сформувало специфічну практику «тіньового контролю», за якої спеціальна служба отримувала можливість істотно впливати на політичні, економічні та інформаційні процеси поза межами класичної контррозвідки. Така модель, хоча й могла розглядатися як ефективна в умовах слабких державних інституцій, у довгостроковій перспективі суперечить принципам демократичної правової держави та підриває суспільну довіру.

Аналіз нормативно-правових засад реформування СБУ свідчить, що на рівні законодавства та стратегічних документів Україна вже заклала фундамент для переходу до сучасної моделі спеціальної служби. Конституційні положення, Закон України «Про національну безпеку України», спеціальні закони у сфері інформаційної, кібернетичної та державної безпеки формують чітку рамку, в межах якої діяльність СБУ має бути обмеженою, підзвітною та контрольованою. Водночас формальна наявність правових норм сама по собі не гарантує їх ефективності без належної практики застосування.

Особливе значення в цьому контексті має роль судової системи. Судовий контроль за діяльністю СБУ виступає не допоміжним, а системоутворюючим елементом реформи. Саме суди легітимізують застосування спеціальних повноважень, санкціонують негласні слідчі дії, забезпечують баланс між режимом секретності та захистом прав людини. Дослідження показує, що слабкість або формальність судового контролю нівелює позитивний ефект будь-яких інституційних змін у спецслужбі. Без незалежного, професійного та спеціалізованого судового розгляду справ у сфері національної безпеки реформа СБУ не може вважатися завершеною.

Кадрова трансформація СБУ в умовах війни постає як один із найскладніших викликів. З одного боку, держава потребує максимальної лояльності, професійності та стійкості персоналу спецслужби. З іншого — кадрові рішення мають залишатися в правовому полі, із забезпеченням можливості судового захисту та дотриманням принципів правової визначеності. Встановлено, що кадрова політика СБУ повинна розглядатися не лише як інструмент внутрішнього управління, а як елемент загальної системи демократичної легітимації діяльності органу.

Технологічний розвиток СБУ є об’єктивною відповіддю на сучасні загрози національній безпеці, зокрема у сфері інформаційної та кібербезпеки. Водночас розширення технологічного потенціалу спецслужби істотно підвищує ризики втручання у приватне життя та обмеження інформаційних прав громадян. Це зумовлює необхідність особливо чітких процесуальних гарантій і посиленого судового контролю за використанням технічних засобів. Таким чином, технологічна модернізація без належного правового супроводу може не лише не зміцнити, а й підірвати інституційну довіру до СБУ.

Фінансування діяльності СБУ в умовах війни також має неоднозначний характер. З одного боку, підвищений рівень секретності є об’єктивно виправданим. З іншого — повне виведення фінансових процесів з-під демократичного та судового контролю створює ризики зловживань і знижує рівень підзвітності. Можна стверджувати, що ефективність безпекових інституцій визначається не лише обсягом фінансування, а й якістю механізмів контролю за його використанням.

Політико-правовий аналіз діяльності СБУ дозволяє зробити висновок, що деполітизація спецслужби є необхідною умовою її сталого розвитку. Прив’язка діяльності СБУ до політичних циклів або поточної кон’юнктури створює ризики використання безпекового потенціалу в інтересах окремих політичних акторів. Реальний парламентський та судовий контроль виступають ключовими інструментами мінімізації таких ризиків і забезпечення інституційної стабільності.

Узагальнюючи, можна стверджувати, що реформа Служби безпеки України має розглядатися як довготривалий, багатовимірний процес, який виходить далеко за межі зміни окремих законів або структурних підрозділів. Її успіх залежить від синхронності змін у сфері законодавства, судової практики, кадрової політики та стратегічного бачення ролі спецслужби в демократичній державі. Кінцевою метою цієї реформи має стати створення інституції, здатної ефективно протидіяти загрозам національній безпеці, водночас залишаючись повністю підконтрольною закону, суду та демократичним інститутам влади.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
2. Про Службу безпеки України: Закон України від 22 березня 1992 р. № 2229-XII. –https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2229-12#Text
3. Про національну безпеку України: Закон України від 21 червня 2018 р. № 2469-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text
4. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12 травня 2015 р. № 389-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text
5. Про державну таємницю: Закон України від 21 січня 1994 р. № 3855-XII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3855-12#Text
6. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text
7. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2657-XII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12#Text
8. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13 січня 2011 р. № 2939-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17#Text
9. Про захист персональних даних: Закон України від 1 червня 2010 р. № 2297-VI. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2297-17#Text  
10. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 5 липня 1994 р. № 80/94-ВР. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80/94-вр#Text
11. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України: Закон України від 5 жовтня 2017 р. № 2163-VIII. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2163-19#Text
12. Стратегія національної безпеки України: введена в дію Указом Президента України від 14 вересня 2020 р. № 392/2020. https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037
13. Стратегія воєнної безпеки України: затверджена Указом Президента України від 25 березня 2021 р. № 121/2021. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/121/2021#Text
14. Стратегія інформаційної безпеки України: затверджена Указом Президента України від 28 грудня 2021 р. № 685/2021. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/685/2021#Text
15. Стратегія кібербезпеки України: затверджена Указом Президента України від 26 серпня 2021 р. № 447/2021. https://www.president.gov.ua/documents/4472021-40013
16. Черниш В. О. Intelligence as an instrument of state power and its use in international politics // Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal. – 2023. – № 8–9. – С. 59–84. http://kmlpj.ukma.edu.ua/article/view/303156/295199
17. Ананьїн В. О., Ананьїн О. В., Горлинський В. В., Пучков О. О. Національна безпека держави в сучасних умовах : монографія. – Київ : КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2021. – 345 с.
18. Антонов В. О. Конституційно-правові засади національної безпеки України: монографія / наук. ред. Ю. С. Шемшученко. https://constitutionalist.com.ua/wp-content/uploads/2020/12/antonov-v.o.-konstitutsiyno-pravovi-zasadi-natsionalnoyi-bezpeki-ukrayini-_d_.pdf
19. Ситник Г. П., Орел М. Г. Основи стратегічного планування національної безпеки: навчальний посібник. – Київ. https://duikt.edu.ua/uploads/l_419_68995280.pdf
20. Сухонос В. В. Державний механізм забезпечення національної безпеки: інституціонально-правова та технологічна парадигми: монографія. https://essuir.sumdu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/c7a17bad-539c-4cdd-b01a-831024e742af/content
21. Дзьобань О. П., Соснін О. В. Теоретичні основи національної безпеки України: навчальний посібник. – Київ: Освіта України, 2009. – 384 с.

---

*Під час підготовки роботи було використано інструмент ШІ для пошуку і аналізу даних, частково для систематизації тексту. Зміст і висновки роботи є результатом самостійної діяльності автора.

**У цій публікації відображено винятково точку зору автора.

Джерело фото: Служба безпеки України