З 11 жовтня по 8 листопада 2024 року проходив конкурс студентських есе на тему «Право на вільне володіння та носіння вогнепальної зброї: чи виграє українське суспільство?». Конкурс організований Центром безпекових досліджень «СЕНСС» та Навчально-науковим Інститутом права Київського національного університету імені Тараса Шевченка у рамках Проєкту «Підтримка України у протидії ризикам розповсюдження стрілецької зброї та легкого озброєння внаслідок агресивної війни Росії». Цей проект реалізується Центром безпекових досліджень “СЕНСС” та Small Arms Survey (Швейцарія) за фінансування Уряду Німеччини.
Метою конкурсу студентських есе стало залучення молоді до обговорення важливих суспільних питань, пов’язаних із ризиками обігу зброї та викликами для національної безпеки.
Хочемо представити вам роботу Носік Дар’ї, студентки магістратури за спеціальністю «Право» КНУ ім. Тараса Шевченка, яка посіла перше місце за результатами конкурсу*.
Перша думка, яка виникла у мене ледь я побачила тему цього Есе – «Як так в принципі сталося, що країна з найбільшим бойовим досвідом серед світу досі скептично ставиться до вільного володіння і носіння вогнепальної зброї?». Я займаюся стрільбою з дев’ятого класу, загалом вже сім років. Мені просто поталанило мати тир у школі та гаряче люблячого свою професію викладача захисту вітчизни, котрий дав початок моєму захопленню зброєю та балістикою. Проте так пощастило не всім. Зазвичай предмет Захист вітчизни потрапляв в ранг «уроків для прогулу» і у більшості шкіл цій дисципліні приділялось мінімум уваги, або і взагалі – дисципліна була номінальною. Додамо до цього фактора ще події з дев’яностих, які глибоко сидять, якщо не в нашій пам’яті, то в пам’яті наших батьків і отримаємо некомпетентність суспільства в поводженні зі зброєю, страх зброї та упередженість. Але я переконана у тому, що зброї бояться ті, хто не вміють нею користуватись. Попереджуючи відповім на питання «Чи виграє українське суспільство від вільного володіння та носіння вогнепальної зброї?». Звісно так, просто воно ще а) про це не знає і б) до цього не готове. А тепер впорядковано висловлю свою думку стосовно цих пунктів. Всі пам’ятають історію і не забули про те, як відбуваються вуличні бої та окупація у містах, селищах і селах. Окупанти вламуються у домівки громадян, чинять розбій, грабежі, катування та насильство і врешті-решт – вбивства. Все це відбувається зокрема тому, бо що може зробити беззбройна цивільна людина проти озброєного військового? Навіть морально особа стає знесиленою, тому що жодна фізична сила, жоден гострий ніж – ніщо проти одної кулі, випущеної з невеликої відстані. А військові рф навпаки – відчувають свою владу та повну безкарність – вони виступають з позиції сили, чудово розуміючи, що ніхто не може їм завадити. А тепер уявимо якщо кожна без винятку родина має у своєму будинку хоча б одну гвинтівку або рушницю. Як мінімум наявність зброї дає можливість фізично знищити нападника, проте, як і у ситуації «позиції сили» військового рф, цивільна людина з рушницею чинить такий самий психологічний вплив на опонента, не вчиняючи жодного пострілу. Отже в цій ситуації, той хто чинить напад і той, хто захищається, постають в умовно рівній позиції, що безумовно знижує ризик настання фатальних наслідків. Аргумент на користь зброї наведений вище є беззаперечним під час дії воєнного стану і навіть для скептиків виглядає цілком логічним. Але що ж під час цивільного життя, після війни? Відповідно до Інструкції з організації реагування на заяви та повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події та оперативного інформування в органах (підрозділах) Національної поліції України час реагування на виклик становить : до 20 хвилин – при перебуванні наряду в зоні оперативного реагування; до 40 хвилин – у разі якщо задіяно наряд з іншої дільниці. Час потрапляння кулі в людину з моменту натиску на спусковий гачок становить приблизно 0,003 секунди. Цифри говорять самі про себе. Кількість життів, свобод та майна, що може врятувати наявність зброї у цивільного населення вражає. Знов маю наголосити на тому, що не обов’язково цю зброю застосовувати, вона є своєрідним запобіжним заходом, фактором стримування злочинця під час вчинення правопорушення. Чи збільшує зброя рівень злочинності? Ні. Якщо вона є не у “обраних” прошарків громадян, а у всіх. Майже ніколи зброя, яка застосовується для вчинення того чи іншого злочину не є офіційно придбаною. Така зброя або викрадена, або підготовлена з умовно дозволеної мисливської чи є взагалі саморобною. Отже її обіг дуже складно відслідковувати. Тепер перейдемо щодо готовності суспільства мати зброю та її застосовувати. Я глибоко переконана, що відповідальність за підготовку громадян до використання і зберігання зброї має нести держава, бо таким чином вона забезпечує здатність людей захищатися і бути у безпеці. В жодній країні світу поліція не буде сто вітсотково ефективною, нажаль жодна особа на цій планеті не буде переконана в тому, що її захистять негайно та неодмінно. Особливо в Україні, тому що наші внутрішні органи перенавантажені і це зрозуміло. Отже допоки проблема з реагуванням поліції на виклики існує, допоки існує незаконний обіг зброї та допоки існує злочинність (а це ніколи не зникне, інша думка є абсолютно утопічною) ми не маємо жодного морального права позбавити людей права на самозахист. Навпаки, держава має виховувати в людях повагу до свобод одне одного. Для цього потрібна освіта, не тільки в столичних гімназіях та ліцеях. Це потрібно забезпечити на місцях – у кожному селі, селищі та місці (в які як раз не встигає доїхати поліція). Допоки такої культури самозахисту не буде існувати ми завжди будемо почуватися в небезпеці безпорадними. А де кінець того суспільства, яке не може само за себе постояти?
*У цій публікації відображено винятково точку зору автора.
Джерело фото: Small Arms Survey