"СЕНСС" 6 Січня, 2021 Коментарів немає

Продовжуємо ділитися результатами співпраці між Центром безпекових досліджень «СЕНСС» та Національним технічним університетом України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», а саме кращими науковими есе студентів-магістрів факультету соціології та права спеціалізації «Врегулювання конфліктів та медіація». Роботи були виконані в рамках вивчення навчальної дисципліни «Основи національної безпеки», викладачем якої є голова Керівної ради “СЕНСС” Вадим Черниш.

Нижче публікуємо роботу, що стала однією з кращих, студентки 5-го курсу групи СЛ-01мп Половнікової Дарії.

Конфлікт в Нагірному Карабасі: причини розгортання та ескалації*

ВСТУП

Так звані Монтеккі та Капулетті сучасності – Азербайджан та Вірменія. Проте якщо перші причину свого конфлікту вже не пам’ятали, то для останніх вона не просто викарбована в пам’яті поколінь, вона є нагальною, і ім’я їй Нагірний Карабах.

Причини та події конфлікту по-різному трактуються його сторонами: азербайджанські джерела доносять думку, що причиною всього є вірменська агресія, в свою чергу вірмени звинувачують азербайджанців. Така ситуація спостерігається протягом багатьох віків. Проте якщо встановити достовірність та об’єктивність історичних даних, що стосуються минулих століть, важко, то дослідити події, свідками яких є кожен з нас – більш реально.

Саме це ми і можемо зробити – проаналізувати причини ескалації цього конфлікту у 2020 році, але в жодному разі не абстрагуючись від подій минулого.

Саме це ми і маємо робити через низку причин. В першу чергу тому що простіше управляти явищем, яке є вивченим, причини виникнення якого є зрозумілими, а отже і зменшувати його масштаби та зводити нанівець, бо у часи демократії, дипломатії та пріоритетності прав людини, воєнні засоби вирішення конфліктів є дикістю. Не може бути забезпечена безпека особи та гарантована реалізація базового права людини на життя, якщо вона знаходиться в конфліктному середовищі.

По-друге, азербайджано-вірменський конфлікт довгий час вважався замороженим і «вибухав» з періодичною частотою. Така специфіка, на жаль, характерна для багатьох протистоянь сучасності, тому дослідження такого плану дають змогу проаналізувати інші кейси, виділити невдачі та успіхи інших країн, щоб застосовувати найкращий досвід і не допустити такого розвитку україно-російського протистояння.

Причини розгортання протистояння: азербайджанський та вірменський погляд

Нагірний Карабах – це територія, що знаходиться на Південному Кавказі між Азербайджаном та Вірменією, але як саме він став каменем спотикання між двома країнами?

Так як сторони конфлікту не можуть прийти до консенсусу про розвиток подій, що стосувалися виникнення Азербайджану та Вірменії, належності їм Нагірного Карабаху, етнічного складу населення, яке проживало в цьому регіоні і т.д., то правильним, на мою думку, буде зобразити обидва погляди та в їхніх межах виділити певні спільності.

Відповідно до вірменської системи координат, перші згадки про Нагірний Карабах як частину Вірменії наявні ще у працях діячів античності, тоді як держава Азербайджан офіційно утворюється тільки у 1918 році після розпаду Російської імперії. З такого трактування історії слідує думка, яку поділяють вірмени, що Карабах є споконвічно вірменською землею.

В системі поглядів азербайджанського народу Нагірний Карабах «ще в ранньому Середньовіччі був відомий як Батьківщина азербайджанців». Ситуація змінилась на початку XIX століття, коли ці землі увійшли до складу Російської імперії, і велика кількість азербайджанських мусульман емігрувала в сусідні мусульманські країни.

Відносини між вірменами і азербайджанцями особливо погіршилися в роки Першої світової війни. Рятуючись від геноциду в Османській імперії, наслідком якого стало знищення близько півтора мільйона осіб, десятки тисяч вірмен вимушені були тікати на підконтрольні Росії території. Для них не було великої різниці між закавказькими мусульманами (майбутніми азербайджанцями) і недавніми гнобителями – турками (власне, і самі національні азербайджанські лідери не відокремлювали себе від інших «тюрків»). 

Така ситуація збільшувала напруженість і, на мою думку, саме на цьому етапі заснувались та закріпились у свідомості етнічні причини конфлікту. На це додатково накладались культурні розбіжності: різна мова, принципово різна релігія. Протягом років національний склад цього регіону змінювався.

Новостворені Азербайджанська та Вірменська республіки потрапили до складу СРСР після подій революції 1917 року. В рамках такої «територіально-адміністративної реформи» (тобто політики Сталіна щодо поділу народів між республіками) Нагірний Карабах на умовах автономії став частиною Азербайджанської РСР.

Але, оскільки питання національної приналежності не може бути вирішено таким чином, то, природньо, що протиріччя між вірменами та азербайджанцями навіть в рамках «посиленої радянізації» нікуди не зникли, а вийшли на поверхню в період державної нестабільності та кризи СРСР. Тому, наприкінці 80-х років Нагірний Карабах, більшість населення якого на той час складали вірмени, виступило з потребою возз’єднання з Вірменською РСР.

З цього часу починається активізація міжетнічних протистоянь, збільшується рівень насилля з обох боків. Виникають погроми, етнічні чистки та депортації населення супротивника у містах Сумгаїт, Шуша, Баку, пізніше у м. Ходжали тощо.

У 1991 році за результатами референдуму (який по-різному оцінюється сторонами конфлікту, проте не визнається жодною державою) утворюється так звана “Нагірно-Карабаська республіка”, і разом з цим – більш ніж 30-річний конфлікт.

Етнічна складова конфлікту

Як було визначено раніше, основна причина розгортання конфлікту – етнічна складова (радикалізовано-категорична), що стала продуктом історії цього регіону. У свідомості людей створився образ ворога – представника іншої національності, який є винним у всіх негараздах та стражданнях народу-супротивника.

Етнічне протистояння “азербайджанці VS вірмени”, що формувалось протягом багатьох років також не втратило свою актуальність і зараз. Майданчиком для такого протистояння стали ЗМІ, риторика багатьох з яких залежить від того, чиї вони інтереси лобіюють.

Також на сучасному етапі ескалації конфлікту важливу роль відіграють соціальні мережі, які також є своєрідною “ареною бойових дій”. З їхньою допомогою транслюється позиція сторін конфлікту, на даному етапі досить радикальна. Прикладом є відоме фото з азербайджанськими будівельниками, які тримають табличку с закликом бомбувати столицю самопроголошеної “НКР”. Отже, рівень напруги між вірменами та азербайджанцями є дуже високим. На мою думку, таке явище спостерігається через невдалу політику у врегулюванні конфлікту, а саме її призупинення на етапі встановлення так званого «негативного миру», який не передбачає усунення або хоча б зменшення масштабів причин конфліктних протистоянь. Звідси можна поставити під сумнів ефективність діяльності Мінської групи.

Представник азербайджанської національності відзначає: «Народ хоче війни. В Азербайджані після 30 років подій, які ні до чого не привели абсолютно. 30 років представники Мінської групи ОБСЄ каталися між ресторанами Баку-Єреван. Вони абсолютно нічого не вирішували». Цікаво, що таку ж думку в рамках цієї бесіди поділяє і вірменин, і це, мабуть, єдине спільне підґрунтя інтерпретації подій.

Зрозуміло, що один вірменин і один азербайджанець повною мірою не репрезентують все населення Вірменії та Азербайджану, але аналогічні та/або схожі думки активно висловлюються експертами, звичайними користувачами соціальних мереж, навіть президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим.

Ескалація конфлікту: хто, як і чому?

Після припинення вогню у 1994 році відбувались «спалахи» конфлікту, наприклад, Чотириденна війна у 2016 році. Проте найбільш активними є події 2020 року. Країни почали більш активно застосовувати жорстку силу. Тут варто зазначити, що сучасний Азербайджан має кращій військовий потенціал, ніж Вірменія. За даними Global Firepower Азербайджан посідає 64 місце, тоді як Вірменія – 111. Згідно з дослідженням “The Military Balance 2020” оборонний бюджет Азербайджану становить 1800 млн доларів, що більш ніж в два рази перебільшує аналогічний показник Вірменії (650 млн доларів).

Що стосується основних акторів, то зазвичай виділяють двох – Азербайджан та Вірменію, проте ситуація не така проста. Для всіх конфліктів, що відбуваються на пострадянському просторі, характерним є втручання Росії, але масштаб цього втручання різний: якщо в Україні РФ є стороною конфлікту (хоча остання й не визнає цього), то в ситуації на Південному Кавказі її роль менш очевидна. Варто зазначити, що вона разом з Францією та США є співголовою Мінської групи, створеної у 1992 році задля врегулювання Карабахського конфлікту. Але, окрім посередницької діяльності, РФ відстоює власні інтереси. Саме тому вона, як країна, що постачає зброю обом учасникам протистояння, не виражає офіційну підтримку жодній зі сторін (крім того, на території Вірменії знаходиться російська воєнна база, Росія є найбільшим торгівельним партнером Азербайджана, який на відміну від свого опонента, має спільний кордон з РФ).

Тут вигода Кремля може бути у підкресленні власної важливості та впливовості (як відомо останні чинні мирні домовленості підписані за посередництва РФ). До речі, в рамках цієї угоди на пост-конфліктні території мають бути введені російські миротворці. Але історії відомі приклади, коли миротворці переставали бути «творцями миру», а ставали «творцями хаосу», тобто стороною конфлікту (яскравий приклад – кейс Молдови), тому тут хід подій може змінитись.

Також періодично загострюються відносини Росії та Туреччини (яка виражає активну підтримку Баку), отже, для Москви вкотре стати «гарантом миру» в цьому регіоні – зайвий раз позначити сферу свого впливу на нього та вказати на свою перевагу перед Анкарою.

За даними Світового дослідження цінностей (WVS) рівень довіри уряду на початку 2018 року в Азербайджані становив 89,6% проти 7,4% (3% не визначились), тоді як у Вірменії спостерігалась зворотна ситуація: 24,5% тих, хто довіряє уряду та 72,2% тих, хто в ньому зневірився. Варто зазначити, що дослідження проводилось у Вірменії ще під час правління попереднього президента Сержа Саргсяна, а отже і продемонструвало його нелегітимність. Це підтвердилось протестами весни-літа 2018 року, в результаті чого до влади прийшов нині діючий прем’єр-міністр. Тобто можна припустити, що на зміну нелегітимному лідеру прийшов легітимний, який визначив пріоритетним західний напрям Вірменії, який, зрозуміло, є невигідним для Москви.

Саме тому варто наголосити на тому факті, що РФ була і є зацікавленою в дестабілізації ситуації у Вірменії (а отже – і у зміні балансу сил в цьому регіоні). І, з огляду на поточну ситуацію, коли зростає невдоволення вірменського народу поразкою, а отже і діяльністю Пашиняна, можна зробити висновок, що Росія досягла своєї мети. 

«Для РФ був ризик втратити з-під свого впливу Вірменію, тепер ризик цей набагато менший. Закріпилася Росія і також отримала «ground» у вигляді миротворців».

На мою думку, враховуючи всі вищезазначені фактори, питання ескалації конфлікту було тільки питанням часу, що вкотре доводить, що існування конфлікту на стадії його «замороження» хоча й краща альтернатива, ніж ведення бойових дій, але все ж таки не той дійсний та позитивний мир, до якого треба прямувати.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи причини конфлікту між Азербайджаном та Вірменією, можна дійти висновку, що, перш за все, цей конфлікт становить загрозу національній безпеці обох країн. Мир є досить крихким, якщо ігнорувати соціальний аспект – примирення, встановлення справедливості і правди (яке, на мою думку, має бути дозованим, так як основна мета – згуртування сторін, а не «полювання на відьом») та реінтеграцію учасників бойових дій.

По-друге, необхідно зменшувати роль Росії у посередництві у конфліктах такого роду, так як вона діє, перш за все, в рамках своїх інтересів, і якщо сьогодні для РФ більш вигідний такий мир, то хто зможе спрогнозувати, що буде завтра? І чи взагалі відлучення Москви від таких подій є реальним? 

«Для Кремля це має емоційну прихильність. В ситуаційній кімнаті Кремля домінують люди з контррозвідки, які бачать всюди загрози, західних шпигунів під кожним деревом. Тож вони розглядають ці країни як пояс безпеки».

Через ці причини конфлікт в Нагірному Карабасі не є взірцем вирішення, тому найкращим уроком для України буде не допустити аналогічний сценарій розгортання подій: не тягнути час (бо з роками прірва між учасниками конфлікту тільки збільшується), не «задовольнятись» припиненням вогню та не покладатись на інших більше, ніж на себе.

__

*У цій публікації відображено винятково точку зору автора

Джерело фото: Armenian Military Portal

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.