"СЕНСС" 20 Жовтня, 2019 Коментарів немає

В ефірі радіо НВ, Міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб 2016-2019 рр, Голова Керівної Ради Центру безпекових досліджень «СЕНСС» Вадим Черниш розповів про основні проблеми реінтеграції тимчасово окупованого Донбасу, та приховані наслідки «формули Штайнмайєра», яку наразі намагаються застосувати до збройного конфлікту на сході України.

Зараз в українському суспільстві досі тривають дискусії, залишаючи по собі полярні бачення того, як інтегрувати окуповану частину Донбасу в єдиний конституційний простір України, за яких умов. Однак серед безлічі заяв виділяються три базові підходи, про які йшла мова під час інтерв’ю:

«Перша проблема, яка й досі не змінилася – це стіна.  Деякі німецькі експерти вважають, що дана проблема – це аналог берлінського муру. Однак є суттєва різниця: берлінський мур проходив через місто, а не через значну територію – схід України. Разом з цією аналогією лунають заклики про те, що Україні не потрібні люди, які проживають на тимчасово окупованих територіях, «вони не являються носіями українського суверенітету», «давайте забудемо про окуповані території, адже це тягар», «відновлювати ці території дорого», «давайте від них відмовимося, адже це полегшить рух в Європу і загалом про це все забудемо» – саме так характеризується перший підхід.

Другий підхід супроводжується закликами «давайте згодимося на усі умови, про які заявляють на тимчасово окупованих територіях, дамо їм все що вони хочуть, аби вони повернулися і заспокоїлися». Це включає в себе питання автономії і всієї так званої «самодеятельности», яка виникла за час окупації. Однак поступки можуть призвести до того, що окупована частина Донбасу лише формально називатиметься Україною. Ну якісь, звісно залишилися б у держави з такими утвореннями функції,  більш схожі на федеральну державу. І на це б ми не звертали увагу. При цьому все: починаючи від політичного врегулювання і політичної автономії до економічної самостійності. Де-факто, управління цими територіями  здійснювалося б із Москви, але звісно приховане.

Третій підхід будується на розумінні того, що шлях до повернення українського суверенітету на окуповані території не лежить у тільки військовій площині. Тобто тільки військовим шляхом питання окупації не вирішиш. І цей шлях – найскладніший. Набір розуміння і інструментів у всіх різний, але це пошук балансу між лінією компромісу повинен бути без реальної втрати суверенітету, без втрати управління з боку України цими територіями. Це можуть бути гуманітарні компроміси, або ті пункти, що прописані у Мінських угодах. Але на сьогоднішній день для тих, хто відстоює проросійський сценарій, федерація є найприйнятнішим варіантом», – підкреслив Вадим Черниш.

Однак у сучасній історії є досить багато прикладів врегулювання конфліктів, коли одна із сторін нав’язує свої умови «мирного вирішення конфлікту». Досвід Молдови та Боснії і Герцеговини є  прикладом того, як великі гравці нав’язували політичні бачення майбутнього держави, що постраждала від конфлікту, починаючи від державного устрою і закінчуючи змінами національного законодавства.

«Для прикладу, в Молдові план Козака передбачав саме федерацію. І в цьому плані по Придністров’ю мова йшла про асиметричну федерацію. Тобто менша частина держави, за планом Козака могла мати досить серйозні блокуючі повноваження у парламенті Молдови. [1]

На мою думку, найгірший сценарій, який можуть нав’язати Україні  – боснійський. Конституція Боснії і Герцеговини являється додатком до Дейтонської мирної угоди. Уявіть собі конституційний устрій держави визначається в угоді: ні народом – джерелом влади, а зовнішніми гравцями. Тобто в мирній угоді прописується державний устрій, по якому держава після врегулювання конфлікту слідує. Повноваження суб’єкта федерації, особливо Республіки Сербської  настільки широкі, що вона може блокувати фактично будь-яке питання, якщо воно не задовольняє керівництво республіки. Боснійський устрій передбачає відсутність одного Президента, натомість запроваджує Президіум, колегіальний вищий орган з трьох представників – суб’єктів федерації, покликаний вирішувати будь-яке складне питання, однак це практично неможливо зробити, якщо один із трьох представників блокує вирішення питання»,  – зазначив Вадим Черниш, наголосивши на особливостях провадження політики у Боснії і Герцеговині, а також звернув увагу на  вихідні проблеми, що виникають у держави через відсутність відвертого діалогу.

«Попри те, що збройний конфлікт вирішено, у суспільстві можуть й надалі зберігатися конфлікти на різних соціальних рівнях, а їх потенціал може бути використаний для зовнішнього впливу на державу. Для прикладу, в Республіці Сербській в одному із університетів є невійськова дисципліна з приблизною назвою «конфліктологія і врегулювання конфліктів», під час вивчення якої студенти цього цивільного вищого навчального закладу вчаться збирати й розбирати стрілецьку зброю. Або ще один приклад: представники поліції Республіки Сербської їдуть навчатися та тренуватися до Санкт-Петербургу, де освоюють нові навички використання не тільки легкої стрілецької зброї, а й переходять на більш важкі її види. Таким чином, формується та підтримується комунікація між Російською Федерацією та Республікою Сербською, і триває постійна взаємодія. Навіть Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, який прилітав в Боснію і Герцеговину, перш за все відвідав Баню-Луку  – де-факто столицю в Республіки Сербської. І хоч  «грошей не дав», але вони або відкрили церкву, або монумент, як завжди це відбувається», –  зазначив під час інтерв’ю Вадим Черниш.

Також під час інтерв’ю у студії радіо НВ було обговорено питання щодо реалізації українською стороною «формули Штайнмаєра» та спрогнозовано ключові проблеми, що слідують за її імплементацією.

«Якщо дивитися через призму сучасного світу, то розглядаючи будь-які теорії варто відразу оцінювати ризики. Те ж саме стосується і українського контексту. Перш за все, формула Штайнмаєра  це тільки пропозиція. Ми маємо розуміти, що по так званій «формулі» йде серйозна дискусія щодо виборів на окупованих зараз територіях: за яких умов вони проходитимуть – за умов доступу усіх внутрішньо переміщених осіб, доступу усіх українських кандидатів, засобів масової інформації, за умов безпеки, виведення військ. Або ж ні? Однак у цій дискусії все підміняється проблемою контролю за кордоном. Хто ж контролюватиме україно-російський кордон? Проте ми маємо розуміти, що контроль за кордоном не є контролем за ситуацією.

І до речі цей елемент чітко прописаний у Мінських домовленостях, зокрема, що Україна як держава отримує контроль над кордоном після місцевих виборів. Але це значить, що не Російська Федерація чи незаконні збройні формування отримують контроль за державним кордоном, а Україна, як держава отримає контроль за Мінськими домовленостями. Пропозиція, яку відпрацьовувала попередня українська влада, якраз була про те, щоб миротворча місія з військовим компонентом зайшла і взяла під контроль: всі незаконні збройні формування, все тяжке озброєння, всіх найманців, всі регулярні підрозділи. Після того, як заходить військовий контингент, який забезпечує безпеку, паралельно з ним розпочинається робота за не менш важливим компонентом –  цивільним управлінням територіями. І тоді можна організувати вибори, щоб отримати не самозванців, які зараз оголосили себе представниками цих територій, а реальну, легітимну місцеву владу. І знову ж таки виникає питання доступу осіб, які здійснювали тяжкі злочини до виборчого процесу. Оскільки ми розуміємо, що не можемо допустити до влади людей, які вчинили тяжкі злочини.  І те, що найбільше піддається критиці у формулі Штайнмаєра – це те, що наразі прописаний лише загальні засади, а чіткий порядок чи механізм не прописаний: давайте проведемо вибори, а потім побачимо вони будуть чесними чи ні? чи можуть ВПО проголосувати? якщо так, то чи ми маємо забезпечити право і доступ особам, які у зв’язку з конфліктом виїхали до Російської Федерації також проголосувати на місцевих виборах? Загалом, дискусія у цьому напрямку повинна бути чесною: не про один закон, який зараз активно обговорюється у суспільстві, а про набір політичних поступок, політичних компромісів, які стоять «на кону» і по якому потрібно українському суспільству прийняти рішення», – підкреслив Голова Керівної Ради Центру безпекових досліджень «СЕНСС» Вадим Черниш.


[1]  План вирішення  конфлікту у молдовському Придністров’ї, запропонований першим заступником керівника адміністрації президента РФ (станом на 2003 рік) Д.Козаком, шляхом федералізації Молдови. Цей план передбачав, що Молдова мала стати асиметричною федерацією, а Придністров’я та Гагаузія, мали отримати особливий статус та можливість блокувати законопроекти, які були б не бажаними для автономії. Молдова в свою чергу зобов’язувалася дотримуватися нейтралітету, демобілізувати армію а також надати Російській Федерації право на розміщення  військ на території Придністров’я впродовж 20 років. На завершальному етапі домовленостей, план Козака так і не був підписаним. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.