"СЕНСС" 9 Жовтня, 2019 Коментарів немає
Автори: Вадим Черниш, кандидат юридичних наук, Міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України (2016-2019),  Прем Махадеван, кандидат військових наук, Швейцарія. Статтю було вперше оприлюднено на міжнародному форумі “Сучасний досвід ведення гібридних конфліктів. Приклад України” в грудні 2017 року

У цій статті йдеться про те, що жорстокі протести, очолювані бойовиками посередниками, фінансованими з-за кордону, не можна подолати виключно військовими методами. Автори нагадують читачам про те, що «гібридна війна» – це явище, у якому домінує цивільний компонент.

Планування, підготовка та ведення такої війни відрізняються від клаузевіцького уявлення про ідеальну війну, коли оперативний контроль покладено на професійних військових. Натомість успішність наступальних гібридних кампаній залежить від координації між цивільним та військовим компонентами, при цьому керівна роль відводиться цивільному компоненту. Для протидії руйнівній тактиці, яку використовують учасники такої війни, необхідними також є комплексні зусилля всього державного апарату.

У статті проводиться межа між «пропагандою», що розглядається в ній як стратегічне використання засобів масової інформації з метою впливу на політичні переконання іноземних аудиторій, та «інформаційними операціями», які стосуються тактичної ролі ЗМІ як інструменту дезінформації. Автори погоджуються з твердженням британського вченого Х’ю Страхана про те, що надмірний акцент на «новизні» будь-якої форми ведення війни – зокрема гібридної – є помилковим. Такий підхід є «астратегічним», оскільки він передбачає надання надмірної уваги незначним, легко змінюваним аспектам військових операцій і нехтування ширшими рамками, у межах яких ці операції проводяться. Такі рамки є прогнозованими, якщо їх розглядати об’єктивно, і їм можна успішно протидіяти. Стаття завершується рекомендацією про те, що Україні слід підготуватися до тривалої інформаційної кампанії, сконцентрованої на внутрішній розбудові нації та реалізації більш інклюзивної політики.

Менше «війни» та більше «конфлікту»

Сам термін «гібридна війна» вживається помилково, оскільки він передбачає хибний вибір між двома крайнощами – станом збройного протистояння та миром, а також припускає, що агресора (того, хто порушує мир) можна легко визначити. Насправді ж, починаючи з Більшовицької революції 1917 року, зазнали змін самі методи ведення війни. Уряди більше не оголошують про те, що умови миру скінчилися, після чого кидають свої армії в бій. Натомість агенти-провокатори в країні-цілі розкручують спіраль ескалації, дестабілізуючи ситуацію на місцях, і, зрештою, дають агресору привід, аби втрутитися у внутрішню боротьбу. Саме так Червона армія вторглася в Грузію в 1921 році – на запрошення місцевих більшовиків. Подібною хитрістю скористалася нацистська Німеччина в 1939 році, коли інсценовані напади на кордоні послужили приводом для виправдання вторгнення в Польщу. У всіх таких випадках держава, що здійснює напад, має присвятити значний час вивченню суспільних розривів у країні-цілі.

д-р Прем Махадеван, Швейцарія

Починаючи з 2014 року, західні оглядачі згадували у своїх дописах про так звану «Доктрину Герасимова». Названа за ім’ям начальника російського Генерального штабу Валерія Герасимова, ця доктрина вважається прообразом концепції гібридної війни. Слід зауважити, що ні Герасимов, ні будь-який інший російський стратег не використовували термін «гібридна війна», окрім як посилаючись на західну літературу з цього питання. Частково це зумовлювалося тим, що концепція не була російською за походженням. Натомість її було розроблено в американських військових академіях як спосіб зрозуміти конфлікти, що характеризувалися здебільшого неофіційними (тобто недержавними) системами мобілізації. Ці конфлікти були «гібридними», оскільки поєднували в собі традиційну військову тактику та озброєння, напади терористичних і партизанських угруповань, заворушення в містах та організовану злочинність. Варто пам’ятати, що перші американські праці з питань гібридної війни з’явилися в часи незаперечної однополярності міжнародної системи. В американської військової потуги  не було рівного їй конкуренту, тому робочі визначення, що використовувалися при дослідженні гібридної війни, передбачали можливість участі в ній лише недержавних суб’єктів. Це бачення було  неточним.

Після завершення Холодної війни в 1989 році держави також брали участь у гібридній війні, особливо цього не афішуючи, незважаючи на те, що недержавні суб’єкти більш відкрито кидали виклик арміям Заходу. Одним із прикладів цього є підтримка Іраном шиїтських бойовиків в Іраку після скинення Америкою режиму Саддама Хусейна у 2003 році. Ще більш показовий приклад – багатодесятирічна підтримка Пакистаном вилазок бойовиків на частину території Кашміру, що перебуває під управлінням Індії. Цю підтримку було розширено на вилазки цивільних осіб та регулярних військовослужбовців (які нібито діяли як приватні особи або без наказу) на територію Індії з метою вчинення провокативних дій. Якщо теоретично концептуалізувати цей стан справ, то Пакистан веде як парамілітарну діяльність (озброєння, фінансування та підготовка місцевих кашмірських повстанців у Індії), так і таємні військові операції (короткочасні напади, до скоєння яких причетні безпосередньо військовослужбовці та спеціально підготовлені найманці, проти чітко визначених цілей задля досягнення мети відповідної кампанії – прикладом є таємне вторгнення в індійський регіон Каргіл влітку 1999 року).

Такі конфлікти призвели до розмиття межі між миром та війною – типова ознака того, що, як передбачав Герасимов, майбутні війни будуть «нелінійними». Отже, гібридна війна, як вона початково сприймалася на Заході, менше стосується сьогоднішніх безпекових викликів. Вона лише поверхнево є подібною до російських оцінок того, як відбуватимуться війни між державами в майбутньому. У фоліанті Основи загальної теорії війни, виданому в 2013 році під авторством генерал-майора Олександра Владімірова, віце-президента Колегії військових експертів Росії, ідеться про те, що такі конфлікти мають три чіткі характеристики, що відрізняють їх від воєн минулого:

  1. Боротьба має радше ідеологічний характер, ніж територіальний.
  2. Метою є здійснення політичного, економічного та культурного впливу, радше ніж знищення збройних сил ворога.
  3. Характер дій є радше безконтактним, аніж контактним – як-от бій «стінка на стінку» (однак все ще може спостерігатись обмежене використання сил спеціальних операцій та нерегулярних збройних формувань у тилу ворога для завдання удару по недостатньо захищених територіях).

У військовій доктрині радянської ери наголошувалося на тактичному використанні дезінформації – бачення, що перейшло до російських збройних сил після 1991 року. Прикриття наступальних операцій умисною дезінформацією є невід’ємною частиною будь-якого бойового розгортання російських військових сил. Навіть західні армії вдаються до маніпулювання вільними ЗМІ – одним із прикладів є операція «Буря в пустелі», проведена в 1991 році. Хоча, можливо, й не існувало організованих зусиль із введення в оману американських журналістів щодо воєнних планів збройних сил у їхній державі, хибна інформація все ж просочувалася з боку офіційних осіб (які нібито діяли за власною ініціативою).  Колумніст журналу Newsweek Джонатан Алтер пізніше зауважив, що «використання ЗМІ для введення ворога в оману є елементом ведення війни».

Вадим Черниш, Голова Керівної Ради Центру безпекових досліджень “СЕНСС”

Водночас те, що Україна відчула на собі у 2014 році, здається, було зовсім іншого ґатунку. Спосіб використання дезінформації під час захоплення Криму та прихованого вторгнення на Донбас застав західних військових експертів зненацька. Багато американських та європейських оглядачів пізніше аналізувало заперечення Москви, озвучені на високому рівні, про те, що «зелені чоловічки», які діяли в Криму, були російськими солдатами, – заперечення, які, як показали події, були повністю неправдивими. Однак навіть такий обман був подібним до того, що практикувався адміністрацією Буша у 2002–2003 роках перед вторгненням до Іраку. Відтоді спеціалісти детально розібрали усі оманливі заяви адміністрації про зв’язки Іраку з Аль-Каїдою та розроблення зброї масового знищення. Озираючись назад, схоже, можна стверджувати, що введення в оману ЗМІ заледве притаманне лише російському політикуму – інші країни теж це роблять.

Отже, якщо офіційне поширення дезінформації не є «новиною», тоді чому конфлікт в Україні нині змушує уряди країн Заходу вбачати в російських ЗМІ довгострокову безпекову загрозу? Відповідь може полягати в тому, що тактика, що дала Росії змогу прибрати до рук Крим та ввести війська на Донбас, не була простою короткостроковою тактикою введення в оману. Офіційному запереченню належності «зелених чоловічків» раніше надавалося більше значущості, ніж було потрібно. Як Україна, так і Захід були зосереджені на деескалації ситуації з Росією, реалізуючи політику, якапрезюмувала, що відновлення попереднього статусу-кво бажали обидві сторони. Фактично ж, Москва завжди чітко давала зрозуміти, що не змарнує історичного шансу повернути собі Крим, навіть якщо це означатиме конфлікт із Києвом.

Те, що допомогло Росії досягти успіху як відкрито, так і таємним шляхом, було поступовим пожорсткішанням російської «м’якої сили». За багато років до свого військового втручання Росія трансформувала інформаційний клімат не лише на територіях, що наразі перебувають поза контролем уряду Украни, а й у Західній Європі та Північній Америці. Користуючись дефіцитом довіри, з яким зіткнулись англоамериканські ЗМІ в результаті сумнівних репортажів щодо Іраку, Росія в середині 2000х років почала позиціонувати себе як альтернативний полюс думок та новин. Це дало їй змогу задовольнити довготривалу психологічну потребу західного та незахідного суспільства в «критичному» погляді на події у світі. Москва поєднала як тверду, так і м’яку силу для досягнення своєї геополітичної мети. Вона, таким чином, інвестувала в побудову того, що нині загальновідомо як «розумна сила», обмеживши цим варіанти відповіді як для Києва, так і для західних столиць.

Конкурентні світогляди

Приблизно протягом століття Росію ідеалізували як полюс, протилежний західному матеріалізму. Провідні інтелектуали, такі як Джордж Бернард Шоу, вважали, що країна перебуває в авангарді «глобального духовного відродження», що має прийти на заміну вадам демократії та крайнощам капіталізму. Цей світогляд проявляється як у Росії (звідси й досить популярна теорія про чітко виражену та духовно чисту «євразійську» цивілізацію), так і в певних осередках західного суспільства. Варіант зазначеного світогляду також спостерігається в Китаї, що створює власний пропагандистський апарат, який, хоч і затьмарює кремлівський, проте є менш дослідженим, оскільки його політичний вплив переважно відчувають лише безпосередні сусіди Китаю. У такому інформаційному середовищі аудиторія ЗМІ як на глобальному рівні, так і в Східній Європі зокрема може обирати не лише з-поміж наративів, а й з-поміж протилежних реалій. Для тих, хто не сприймає західних аргументів та термінології, відданість бажаним контрнаративам переважає будь-яку потребу залишатися в межах фактів.

Так, під час опитування, проведеного серед росіян у 2015 році, виявилося, що більшість людей радше не вірить заявам свого уряду щодо присутності російських солдатів у Криму, аніж погоджується з такими заявами. Однак навіть ці скептики вважають, що Москва змушена надавати неправдиву інформацію з огляду на несприятливі обставини, в яких опинилася Росія. Поширена думка про те, що інтереси Росії та Заходу не співпадають, легітимізує обман на нижчому рівні та послаблює соціальний запит на те, щоб знати «правду». Також відсутня єдина істина (як у 1990-х роках), і багато телеглядачів , читачів газет і користувачів мережі Інтернет у різних країнах можуть обирати ту істину, яка їм найбільше до вподоби. Додайте до цього той факт, що уряди навчилися краще контролювати спектр наративів у ЗМІ, до яких їхгромадяни мають легкий доступ, що дає їм змогу представляти різні версії «реальності» для різних аудиторій вдома та за кордоном.

Україна стала жертвою цього світоглядного розколу між Заходом та «російським світом». Країна постала перед дилемою, подібною до тієї, з якою мали справу республіки Балтії – Естонія й Латвія: російськомовне населення, яке зазнає впливу російських ЗМІ, відчуває себе виключеним із політичного життя, що зумовлює процес його відчуження. Виправдовуючи постфактум свою інтервенцію в Крим і на Донбас, Росія стверджує, що деякі елементи протестного руху «Євромайдан» у 2013–2014 роках використовували символи, пов’язані з нацизмом. Ще одним приводом для вторгнення називаються несвоєчасні зміни до українського законодавства, які могли призвести до маргіналізації російськомовного населення. Підживлюючи політичну дистанцію між занепокоєними своїм іміджем західними урядами та Києвом, Москва дбає про те, щоб Україна не одержувала активної іноземної допомоги для відновлення своєї територіальної цілісності. Отже, питання військового розв’язання конфлікту залишатиметься невизначеним, допоки український політикум спершу не усуне дефіцит «м’якої сили» як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні. На сьогодні про цей аспект протидії гібридній війні говорять мало. Окремі успіхи, такі як перемога Сусани Джамаладінової (більше відомої під сценічним псевдонімом Джамала) на Євробаченні-2016 із піснею «1944», є недостатніми для того, щоб замінити собою послідовну політику. Вони нейтралізуються контрприкладами, такими як заборона на в’їзд прикутій до інвалідного візка Юлії Самойловій, російській учасниці Євробачення2017, що  проводилося в Києві. Хоча українська влада посилалася на національне законодавство, що забороняє несанкціонований в’їзд до Криму (Самойлова виступала там після його анексії Росією), негативного резонансу серед інших учасників Євробачення уникнути не вдалося.

Як і східні члени Європейського Союзу, Україна розглядає націоналізм більше в етнічній, ніж у цивільній площині. Деякі науковці стверджують, що по річці Ельбі проходить межа між двома політичними культурами в Європі: традиційними й консервативними суспільствами – на сході та ліберальними й асимілятивними – на заході. Росія представляє себе як бастіон консервативних цінностей, тоді як ЄС виступає за мультикультуралізм. Будь-яка дія (неважливо, санкціонована державою чи ні), що веде до відчуження російськомовного населення в Україні, не робить країну безпечнішою, натомість – відштовхує ЄС від України. У час, коли Київ зазнає торговельних втрат внаслідок складних відносин із Москвою, важливо продемонструвати культуру політичної інклюзивності, щоб залучити інвестиції ЄС до України. Інакше навіть найактивніші зусилля зі зміцнення економіки країни даватимуть невтішні результати. Це вже підтверджується млявим темпом інвестицій ЄС в Україну, починаючи з 2014 року. Первісні надії на те, що європейські компанії побудують нові ринки в країні, згасли. Утім, українська промисловість вважається конкурентоспроможною завдяки своєму низькому рівню собівартості. Крім того, країна зберігає свою головну привабливість як джерело сільськогосподарської продукції. Єдиний спосіб змінити цю ситуацію – посилити боротьбу з корупцією, підвищити прозорість і, найважливіше, продемонструвати те, що ризик ескалації конфлікту зменшується. Це потребуватиме проведення інформаційної кампанії, націленої на населення непідконтрольних уряду територій.

Мислити стратегічно, а не тактично

Тим, хто скептично ставиться до політики асиміляції, буде корисно ознайомитися з інформаційними аспектами російсько-грузинської війни 2008 року. На рівні щоденних репортажів ЗМІ Тбілісі швидше, ніж Москві, вдавалося представляти міжнародним журналістам свою версію подій у театрі бойових дій. На політичному рівні Грузія знайшла співчуття, поставши таким собі Давидом перед російським Голіафом. Однак ці короткострокові тенденції не мали тривалого ефекту. Після того як початкове обурення стихло, Захід повернувся до стану майже нормальних відносин із Росією, полишивши Грузію саму на себе. Як це сталося? Відповідь полягає в тому, що, заявивши про захист громадян у сепаратистських анклавах Грузії, Росія частково перебрала на себе потік співчуття, виставивши Грузію винуватцем воєнних дій. Більшість західних оглядачів погоджується з тим, що, хоча реакція Росії була непропорційною, Грузія несла певну відповідальність за конфлікт. Розпочатий нею наступ на Абхазію та Південну Осетію було сприйнято як провокативний, незважаючи на те, що російсько-грузинські відносини почали погіршуватися ще за кілька місяців до того. Чи то Грузія фактично розпочала воєнні дії, чи вона намагалася попередити вступ Росії на сепаратистські території – вже неважливо. Сама лише наявність власників російських паспортів на грузинській землі й застосування Тбілісі військової сили поблизу них дали Москві технічний привід стверджувати, що ця інтервенція була продиктована гуманітарними поривами. Війна, яка спалахнула в результаті цього, довела, що в разі виникнення складної регіональної кризи, яка не зачіпатиме життєво важливих інтересів Заходу, у західному політичному дискурсі не знайдеться місця для  будь-якої ескалації, навіть якщо вона, за офіційною версією, продиктована самообороною.

До того ж, стримування сторін від ескалації не супроводжується спробами об’єктивно розподілити відповідальність за кризу. Оскільки вважається, що російські експерти мають краще розуміння політики на пострадянському просторі, ніж нейтральні фахівці з-за меж регіону, їх обов’язково запрошують західні ЗМІ, аби дізнатися про їхнє бачення під час випусків новин. Навіть якщо їхні заяви є ідеологічно викривленими, схильність професійної журналістики до дотримання «наукового методу» означає, що до їхніх думок будуть ставитися так само, як і до думок іноземних критиків Росії. Лише в тих випадках, коли Росія діє безпосередньо всупереч конкретним західним інтересам, західні ЗМІ активізують свої зусилля, щоб з’ясувати суть сумнівних тверджень.

За такої ситуації головною сильною стороною Москви є стратегічне терпіння. Її активні дії є кінцевою стадією більш тривалого процесу, що може розвиватися роками. Литовська вчена Агнія Грігас поділила цей процес на сім стадій, демонструючи те, яким чином тверда і м’яка сили можуть поєднуватися для формування «розумної сили»:

  1. Поширення м’якої сили через такі організації, як Фонд «Русский мир»;
  2. Адвокація російських співвітчизників, маргіналізованих у країнах, де вони проживають;
  3. Політична мобілізація співвітчизників з метою посилення їхніх зв’язків з Родиной (історичною батьківщиною);
  4. «Паспортизація» співвітчизників, інколи всупереч місцевому законодавству;
  5. Інформаційна війна або пропаганда, яка набула нового значення, починаючи з 2000 року;
  6. Фізичний захист співвітчизників перед лицем загрози для них самих та для їхмайна;
  7. Анексія територій, на яких Росія має як життєво важливі інтереси, так і прихильне населення.

Хоча Крим лишається єдиним прикладом, коли було пройдено всі сім стадій (в інтерпретації Грігас), конфлікт на Донбасі містить елементи багатьох із них. Критичний перехід відбувається між стадіями 5 та 6, коли перші «зелені чоловічки» з’являються на території громади з метою її захисту шляхом захоплення урядових будівель для передання влади. Це відбувається лише тоді, коли Москва може правдоподібно стверджувати подій постфактум, що вона діяла від імені громади, яка опинилася в небезпеці. За відсутності будь-якої загрози процес «повернення в лоно імперії», описаний вище, не зможе дійти до точки, коли залучення збройних сил можна буде виправдати. З іншого боку, більшість дій, перелічених у стадіях 1–5,застосовують також інші великі держави з метою поширення свого впливу за кордоном. Винятком є

«паспортизація» в країнах, де заборонено подвійне громадянство. Отже, будь-якій країні, що є ціллю ведення гібридної війни, важко прямо протидіяти м’якій силі з-за кордону, окрім як шляхом пристосування власної політики для спротиву майбутньому військового варіанту.

Ключ до вирішення цієї проблеми, імовірно, можна віднайти у вдалому використанні розриву між «м’яким» та «твердим» типами сили і, таким чином, запобігти розвитку стадій 6 і 7, описаних вище. Зазвичай м’яка сила є радше інклюзивною, аніж ексклюзивною. Вона спрямована на приваблення людей – представників інших культур шляхом пропонування їм знань та перспектив, яких вони не знаходять у своїх суспільствах, але які можуть бути корисними у розвитку зазначених суспільств. Під час Холодної війни як США, так і Радянський Союз стверджували, що їхні моделі державного управління найкраще підходять для людства в цілому. Вони не стверджували, що капіталізм є найкращою системою лише для Америки або що соціалізм підходить виключно для Радянського Союзу й більше нікого. Тепер ситуація змінилася. Росія представляє себе як ексклюзивну домівку для російськомовного населення та співвітчизників і виправдовує застосування твердої сили (здебільшого військової, але також і економічних стимулів та погроз) для їхнього «захисту». Її м’яка сила охоплює набагато меншу демографічну базу, ніж Радянський Союз під час Холодної війни. Ця ексклюзивність потребує більш традиційного (та інклюзивного) підходу до м’якої сили. 

Щодо України – пріоритетною метою заходів із протидії гібридній війні повинно бути запобігання погіршенню суспільних діалогів до точки спалаху насильства між групами громадян. Це позбавить Росію змоги заявляти про потребу в більш відкритому «захисті» російських співвітчизників у країні. Одночасно з цим може бути запущено процес протидії інформаційній війні з боку Москви шляхом висвітлення інтеграційних заходів, яких Київ вживає з метою нівелювання впливу стадій 1–5.

Запровадження культури відкритих дебатів

Із пропагандою можна вести боротьбу шляхом контрпропаганди, однак, коли головною аудиторією є власне населення, процес донесення ідей повинен узгоджуватися з фактами. Багато чого залежить від того, чи аудиторія справді зацікавлена в дебатах, чи більша її частина бажає лише розваг, замаскованих під «новини». В останньому випадку необхідними є освітні заходи, орієнтовані на розвиток індивідуалістської та критичної оцінки. В іншому разі будь-які ідеї сприйматимуться або відкидатимуться на основі колективістського «групового мислення». Вони не призведуть до фактичної трансформації думок.

У цій площині варто процитувати Вікінтаса Пугачаускаса, литовського журналіста, який у 2015 році написав чудову статтю до дебютного номера журналу Journal on Baltic Security. Він стверджує таке (ми, автори цієї статті, доповнили подекуди зазначене твердження, за потребою): багато хто на Заході вдається до інтелектуальної традиції самокритики. Їх бажання піддавати сумнівам статус-кво доходить до того, що вони спираються на російську пропаганду для того, щоб дізнаватися про помилковість дій своїх урядів. Це частково зумовлено відразою до упередженості, притаманної західним ЗМІ. Навіть у такому разі, з огляду на індивідуалістичний характер західного суспільства, інсинуатори все одно застосовують процеси критичного мислення для формування в цільової аудиторії суб’єктивної оцінки, упередженої до їхурядів.

Пугачаускас зауважує, що, натомість, аудиторії в традиційній радянській/російській сфері впливу не є схильними до критичної оцінки репортажів ЗМІ. Вони або ж категорично відкидають усю інформацію, джерелом якої є ЗМІ, або сприймають її без незалежного осмислення. Така ситуація є спадком тоталітаризму. У суспільствах, таких як  держави Балтії, де суспільна думка поляризована між тими, хто шукає тісніших зв’язків із Росією, та тими, хто бажає від неї дистанціюватися, брак критичного мислення є шкідливим. Це збільшує суспільні розриви, що активно використовуються в московській так званій «Доктрині Караганова». Цю доктрину було запропоновано в 1992 році й вона ознаменувала початок кремлівських зусиль із використання зв’язків з етнічними росіянами та російськомовним населенням у Східній Європі з метою висунення вимог щодо їх політичної ідентичності. Згідно з її положеннями співвітчизники є потенційним іноземним активом за умови, що вони мешкають за кордоном і не інтегруються в приймаючі суспільства. Упродовж 2000-х років цей парадоксальний підхід довів свою сталість, оскільки ціни на вуглеводні давали Москві змогу виглядати вартовим регіонального благополуччя. Співвітчизники радо відгукнулися на можливість поновлення своїх зв’язків із батьківщиною в надії одержати привілейований доступ до можливостей для бізнесу. Однак, внаслідок рецесії та фінансової кризи 2008–2010 років відбулися дві зміни. По-перше, на перший план вийшли соціальні розриви між неросійськомовним місцевим населенням та російськомовним населенням, при цьому останні опинилися в невигідних умовах через свою меншу чисельність. По-друге, програми російських ЗМІ у Східній Європі набули значного поширення, оскільки національні мережі не могли забезпечити продукції подібної якості, а перегляд західноєвропейських програм обходився занадто дорого. Отже, в той час як російська діаспора зазнавала дедалі більшої маргіналізації, психологічний вплив на неї з боку Росії збільшувався. Цей збіг обставин відіграв значну роль у збільшенні потужності російської гібридної війни проти України на її ранніх стадіях, доки події в Києві у 2013–2014 роках не змусили Москву зайняти більш відкриту позицію.

Пугачаускас припускає, що дихотомічний характер східноєвропейського медійного клімату (сліпа довіра проти підсвідомої підозри) веде до формування світогляду за принципом «переможець забирає все». Щоб усунути таку поляризацію, пострадянські держави повинні подолати менталітет за принципом «так або ні»,  що глибоко вкорінився в їхній політичній свідомості за десятиліття тоталітарного правління. Натомість вони мають прагнути до наслідування західних журналістських практик, що полягають у забезпеченні балансу поглядів та репрезентативності. Скептики можуть стверджувати, що такі методи практики у разі їх застосування в Україні сприятимуть поширенню російської дезінформації, якій необхідно протидіяти за допомогою політики цензури та контролю ідей за принципом «згори донизу». Однак вони не враховують того факту, що навіть західні ЗМІ ретельно аналізують заяви, зроблені ворожими іноземними суб’єктами, готуючи репортажі з питань національної безпеки. Об’єктивність не означає брак патріотизму. Лише тоді, коли західні канали новин висвітлюють далекі від них конфлікти, що не знаходять відгуку в серцях їх співгромадян, їх редакторський склад нехтує повним дослідженням точності заяв протиборчих сторін. На жаль, для більшості країн Європи воєнні дії на Донбасі є другорядною проблемою. Проте для самих українців ця проблема є реальною й  нагальною. Запровадження західних стандартів професійної журналістики не є загрозою для української національної самосвідомості. Радше це допоможе Києву заручитися додатковою довірою шляхом демонстрації його готовності до протиставлення дезінформації реальних фактів.

Війна за серця та думки є важливішою, ніж фізична війна

Можливо, найважливіше, про що Україна має пам’ятати, це те, що її західні партнери – як трампівська Америка, так і провідні держави-члени ЄС –  залишаються відкритими у своєму ставленні до Росії. Розмови щодо надання Україні летальної зброї зустрічають суворий спротив у деяких європейських колах, які вважають нинішні події на Донбасі здебільшого російсько-українським конфліктом або й узагалі внутрішньою справою, у яку ЄС не слід втручатися. Отже, після того як ЄС певною мірою посприяв погіршенню відносин між Москвою та Києвом (як окремо зазначали науковці, такі як Еліас Гьотц та Джеффрі Прідхем), він тепер потрохи обмежує умови своєї підтримки Києва. У разі односторонньої ескалації воєнних дій з боку України Захід, імовірно, знайде в цьому для себе виправдання, щоб зняти із себе відповідальність замість підтримки відновлення її територіальної цілісності. Для того, щоб утримувати європейських партнерів на своєму боці, Україні необхідно зосередити увагу на завоюванні сердець і думок на Донбасі та в Криму. На щастя, це можна зробити без фізичного контролю над територією. Як показує успіх власної інформаційної війни Росії, яку вона вела в роки, що передували «Євромайдану», такі заходи потребують тривалих часових рамок та певної винахідливості, щоб достукатися до цільової аудиторії.

Стартовим кроком України стало інвестування в телевізійні трансляції на тимчасово окупованих і непідконтрольних уряду територіях. Однак внаслідок технічних обмежень обладнання, що використовується для цього, телевізійна вежа, розташована в контрольованому сепаратистами Донецьку (друга за висотою в Україні), усе ще пригнічує сигнал більшості трансльованих програм. Рішенням Києва стала заборона деяких російських телеканалів і сайтів соціальних мереж, однак це не справило значного впливу на непідконтрольні території. Навпаки, це зумовило побічні наслідки (більшою мірою подразливий фактор, аніж серйозна перешкода), що полягають у тому, що деякі західні неурядові організації, такі як Human Rights Watch, критикують Україну за обмеження свободи слова. Так само Угорщина скористалася проблемоюпереведення навчання в школах на українську мову, щоб висловити протест проти очевидної маргіналізації угорської меншини в Україні. Згідно із заявами Будапешта він чинитиме перешкоди на шляху інтеграції України до ЄС у разі реалізації таких заходів. Отже, навіть найпростіші внутрішні ініціативи з розбудови нації наштовхуються на опір груп, які не мають стосунку до сепаратистів та Росії.

Аби достукатися до аудиторій, які є ворожими або байдужими, українські ЗМІ повинні пропонувати не лише новини щодо поточних справ, а й розважальний продукт високої якості, причому бажаними місцевими мовами, якими б вони не були. Зробити це буде дуже важко через брак фінансування. Росія  наразі виділила еквівалент 1,2 млрд дол. США на свою контрольовану державою медіа-індустрію, тоді як Україна – мізерні 76 млн дол. США. Навіть якщо не звертати уваги на потребу в послідовних економічних реформах та  політичній роз’яснювальній роботі на непідконтрольних територіях, фактом залишається те, що Києву ще потрібно зменшити свою залежність від фінансової підтримки Заходу. Надії, які висловлюються в певних колах, про те, що США або ЄС можна переконати в необхідності прийняття пакету допомоги типу Плану Маршалла, який би сприяв економічному відновленню Донбасу, найімовірніше, навряд чи справдяться. Натомість Україні потрібно знайти власний шлях до завоювання сердець населення, розпочавши з комунікації з ним в ефірі.

У цій статті стверджується, що значні інвестиції, зроблені Росією у формування міжнародного дискурсу щодо України, не допускають успішного військового вирішення конфлікту Києвом. Для того, щоб хоч якось наблизитися до повернення своїх територій на Донбасі, український уряд повинен мислити, орієнтуючись на довгострокову перспективу. Слід зосередити зусилля на тому, щоб відмежуватися від Росії в інформаційній сфері, радше ніж наголошувати на близькості власної політичної культури з політичною культурою ширшого пострадянського простору. В умовах, коли ЄС залишається економічно відстороненим, незважаючи на риторичні заяви про підтримку, США впадають в ізоляціонізм, а Китай намагається відвернути увагу Вашингтона від Південно-Східної Азії, уникаючи критики Росії, альтернатив залишається небагато. Визнання того факту, що навіть якщо насіння гібридної війни походить із-за кордону, його руйнівний вплив може дати паростки лише в родючому ґрунті, не є політично простим. Аби зробити такий ґрунт несприйнятливим до іноземних махінацій, необхідно опанувати мистецтво формування наративу. Це потребує радше стратегічного, аніж тактичного підходу, коли ЗМІ використовуються лише як канал для дезінформації. Насамкінець, це потребує перетворення України на інклюзивну державу.