Продовжуємо ділитись результатами співпраці Центру безпекових досліджень «СЕНСС» та Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Публікуємо роботу, що була виконана в рамках вивчення навчальної дисципліни «Основи національної безпеки», викладачем якої є голова Керівної ради «СЕНСС» Вадим Черниш. Автором є студент 5-го курсу спеціальності публічне управління та адміністрування Дмитро Гуренко*.
Права людини та національна безпека
Вступ
Дослідження даної теми для мене є досить цікавою і актуальною дією. Цікавість взаємодії цих явищ викликана насамперед через отримання мною базової юридичної освіти і цікавістю до досить абстрактного твору колективної уяви права, віра в існування якого існує завдяки сприянню держави. Також дана тема дослідження має забарвлення певної парадоксальності, адже, як буде більш детально розглянуто нижче, право не може існувати без досягнення національної безпеки у державі, проте в той же час задля досягнення національної безпеки необхідне обмеження прав людини.
Актуальною ж обрану тему роблять не тільки умови сьогодення: введення по територій України військового стану, яке супроводжується обмеженням прав людини, таких, як право на мирне зібрання, свобода слова, свобода віросповідання, свобода пересування. Дана тема є також актуальною у розрізі умов майбутнього. Становлення поствоєнної, вільної, демократичної країни, якій також необхідно буде балансувати між інтересами національної безпеки та правами людини. До тих пір, поки світ буде багато блоковим, і в кожної країни буде свій національний інтерес.
Виклад основного матеріалу
Між правами людини та національною безпекою існує досить цікавий зв’язок. З однієї сторони задля досягнення національної безпеки права людини обмежуються, з чого можна зробити хибний висновок про антагоністичність цих явищ, але з іншого боку, тільки при стані національної безпеки можуть бути забезпечені права людини.
Тому в даній роботі я би хотів дослідити ці два аспекти взаємодії прав людини та національної безпеки. На мою думку, доцільніше буде почати наше дослідження саме з безконфліктної взаємодії цих явищ. Відтак тільки при досягненні в країні стану національної безпеки, а саме захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз можлива нормальна реалізація прав людини. Така взаємодія може бути пояснена тим, що саме держава є основним гарантом прав людини, адже бере на себе позитивні зобов’язання щодо створення умов, при яких особа може захистити свої права. Окрім того, тільки в демократичній державі існують ефективні інститути протидії державному свавіллю, а забезпеченням існуючого демократичного ладу характеризується саме стан національної безпеки.
Також така взаємодія прав людини та національної безпеки може бути пояснена тим, що посягання на державний суверенітет, існуючий конституційний лад супроводжується насильством, що порушує усі права людини. І нажаль, нам далеко за прикладом ходити не треба, адже сьогодні ми живемо в реаліях війни, себто в умовах порушення стану національної безпеки. У такому стані ми можемо констатувати порушення права на життя, спричинене обстрілами цивільних об’єктів, розстрілом евакуаційних маршрутів та вбивствами мирного населення на окупованих територіях. Порушення права на повагу до честі та гідності, адже досить поширеною практикою росіян на окупованих територіях є катування мирного населення та ґвалтування жінок. У ситуації, при якій на центральну площу міста може прилетіти ворожий снаряд до звуків повітряної тривоги, реалізація права на мирні зібрання стає неможливою. Отже, як ми бачимо, реалізація фундаментальних прав людини просто неможлива без досягнення національної безпеки.
Проте, як зазначалось раніше, досягнення національної безпеки неможливе без обмеження прав людини. І якщо ми дамо державі право обмежувати наші права на власний розсуд, мотивуючи це необхідністю досягнення національної безпеки, ми ризикуємо стати жертвами свавілля держави, протидіяти якому якраз і покликані права людини. Тому, щоб не допустити цього, був створений механізм обмеження прав людини. Такий механізм може бути застосований державою тільки при наявності наступних вимог:
- наявність легітимної мети;
- законність;
- пропорційність обмежень легітимній меті.
Під легітимною метою розуміється певна доцільність застосування механізму обмеження прав людини. І тут на державу покладається тягар доказування. Вона має продемонструвати, що її законним інтересам, в нашому випадку національній безпеці, щось загрожує, та доказати реальність цієї загрози.
Також таке обмеження прав людини має бути законним. А отже, має існувати передбачений законом (ні постановою уряду, ні указом президента, а законом) механізм, що передбачає обмеження прав людини при наявній загрозі.
І бути пропорційним загрозі. Себто держава при застосуванні певного механізму обмеження прав людини має доказати, що не існує іншого способу, який би обмежував права людини менше, ніж спосіб застосований державою.
Для полегшення сприйняття даних механізмів пропоную розглянути їх застосування на прикладі кейсу, відповідно до якого держава N приймає закон, згідно з яким задля забезпечення безпеки в аеропортах перед входом до залу очікування та посадкою на літак особі треба пройти через метало детектор, а її речі мають бути проскановані. Відтак такі обмеження відповідають легітимній меті: забезпечення безпеки в аеропортах, протидія тероризму та забезпечення національної безпеки. Такі обмеження є законними, адже регламентовані національним законодавством, та пропорційними.
Проте на практиці застосування механізму обмеження прав людини ускладнюється неоднозначністю підходів до пропорційності такого обмеження легітимній меті. Наприклад, у Франції ведеться політика щодо заборони носіння хіджабів у публічних місцях. Такі дії є безперечно законними та такими, що відповідають легітимній меті забезпечення національної безпеки та протидії тероризму, проте щодо співрозмірності таких обмежень легітимній меті є сумніви. Адже даний механізм досить сильно обмежує право людей на свободу думки, совісті та релігії й право на свободу вираження поглядів. Також необхідно визнати, що аргументація щодо доцільності саме такого обмеження є досить спірною, адже не заважає особам без хіджабів переносити вибухівку в рюкзаках і сприяє збільшенню конфліктів на релігійному підґрунті.
Також досить гарним прикладом, що ілюструє складність перевірки обмежень, ініційованих державою, на присутність у них зазначених ознак, є приклад закриття проросійських каналів в Україні. Так, 2 лютого 2020 року указом Президента України було введено в дію рішення РНБО про запровадження санкцій проти народного депутата з фракції «Опозиційна платформа – За життя» й соратника проросійського політика Віктора Медведчука Тараса Козака та восьми юридичних осіб. Санкції передбачають блокування телеканалів «112 Україна», NewsOne та Zik, юридичним власником яких є Козак. Такі дії однозначно відповідали легітимній меті забезпечення національної безпеки, адже дані телеканали формували проросійські наративи і, як ми можемо оцінювати зараз, готували підґрунтя для введення росією військ на територію України. Проте досить спірним залишається питання законності таких дій, адже, хоч вони були здійснені з посиланням на антикорупційне законодавство, відповідний факт отримання Козаком фінансів з окупованих територій не був доказаний у судовому порядку. Також на момент здійснення таких дій були сумніви щодо дотримання принципу пропорційності, адже такі дії є досить радикальним втручанням у свободу преси, чим, нажаль, скористався власник каналів та наближені до нього особи, які зазначали, що такі дії є політичною розправою над опозицією.
Цікавість даного кейсу полягає в тому, що хоч, як ми бачимо, досить сумнівними були законність та пропорційність таких дій, вони були необхідними для збереження суверенітету України і в обставинах загрози повномасштабного вторгнення рф застосування такого механізму було абсолютно доцільним.
Як ми можемо побачити, механізм обмеження прав людини є досить складним і містить велику кількість спірних питань, проте він також ускладнюється тим, що не всі права можуть бути обмеженими. Так, відповідно до ч. 2 ст. 15 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, яка є ратифікованою Україною та тлумачення якої здійснює Європейський Суд з прав людини, зазначено, що не можуть бути обмежені права, зазначені у статтях 3 та 4. Це так звані абсолютні права: заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання та заборона рабства.
Насправді, це набагато ширше звуження можливостей держави обмежувати права людини, ніж може здатися на перший погляд. І щоб проілюструвати дану тезу, пропоную розглянути хрестоматійне рішення Федерального конституційного суду Німеччини, яким було визнано неконституційним закон, який дозволяв військовим у виняткових випадках збивати викрадені терористами пасажирські літаки, навіть якщо терористи будуть використовувати вказані літальні апарати як зброю проти мирного населення. Аргументація суду полягала в тому, що такі дії порушують гідність пасажирів літака, адже в момент, коли ми протиставляємо їхні життя іншим, мотивуючи свої дії тим, що ми пожертвуємо меншою кількістю людей, щоб врятувати більшу, ми порушуємо права цих осіб. У цей момент люди в літаку перестають бути суб’єктами права і стають об’єктами, що порушує їх честь та гідність. А отже, таке обмеження не може бути здійснене державою. Я як людина розумію контраверсійність даного рішення, проте як правник, я не можу з ним не погодитись. Справа в тім, що така ситуація стала можливою лише за обставин неефективної роботи системи, що унеможливлює проникнення на борт повітряного судна озброєних терористів і люди, що стали жертвами цього посягання, допущеного державою, їх честь та гідність не можуть бути піддані стражданням.
Слід також констатувати той факт, що розглянуте вище питання – це не єдине положення, яке викликає суперечки у науковому середовищі. Відтак темою великої кількості наукових робіт є необхідність обмеження права на заборону катуванню з мотивів забезпечення національної безпеки. І прикладом, який найліпше демонструє контраверсійність та неузгодженість думок суспільства та наукової спільноти щодо цього питання, є рішення Верховного суду Ізраїля від 6 вересня 1999 р. Ізраїль є державою, посягання на національну безпеку якої відбуваються з досить великою періодичністю і тому для протидії цьому Загальна служба безпеки для отримання інформації, корисної для боротьби з терористами, проводить спеціальну процедуру стряски. Це процедура, під час якої допитувану особу піддають встряхуванню плечового поясу. Під час цієї процедури може бути пошкоджений хребет та спричинені сильні головні болі допитуваній особі. Проте ЗСБ акцентувала увагу суду на тому, що ризики здоров’ю допитуваної особи є мінімальними й більше того така процедура проходить під лікарським наглядом.
Отже, шкода здоров’ю такої особи не була доведена, проте суд акцентував свою увагу під час розгляду цього питання на питанні порушення заборони катування і приниження честі та гідності такої особи. Адже під час таких дій фактично придушується воля особи і вона, перетворюючись з суб’єкта права на об’єкт права, видає всю інформацію, яку хотіла почути ЗСБ. Проте на іншій чаші терезів лежить національна безпека Ізраїлю, яка не може бути досягнена без подібних процедур. Тому досить показовим є те, що суддя не відповідає на зазначені питання і, кажучи про незаконність даних дій, перш за все звертає увагу на відсутність закону, який би дозволяв встряску, адже подібні обмеження можливі лише відповідно до закону.
Також про неоднозначність такої заборони свідчать реактивні дії США на теракт 11 вересня, коли терористів в обхід національного законодавства вивозили до Франції і проводили допит там, адже національне законодавство Франції дозволяло більш жорстке поводження з особою, що допитувалась.
Досить актуальним є таке запитання і для України. Адже зараз в стані війни є досить велика спокуса застосування до захоплених полонених тортур, щоб вивідати інформацію, яка може посприяти закінченню війни і порятунку великої кількості людей. Проте ми можемо констатувати мінімізацію застосування таких заходів українською стороною, яка слідуючи п. а ч. 1 ст. 3 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими не застосовує тортури.
Отже, як ми можемо побачити, обмеження прав людини – це досить складний для застосування механізм, обтяжений великою кількістю питань, щодо яких у міжнародної спільноти немає єдиної думки.
Проте потрібно визнати, що існують такі собі екстраординарні обставини, при яких механізм обмеження прав людини (усіх, крім абсолютних прав) значно спрощується. Такими умовами є введення воєнного або надзвичайного стану. Так, при введені воєнного стану законодавство України передбачає обмеження свободи слова, вводячи механізми відповідальності за висвітлення точної дислокації місць прильотів, що може дозволити росіянам скорегувати траєкторії снаряду, створенням єдиних новин (телемарафону), обмеження публічності інформації, права на мирні зібрання, регламентуючи заборону масових заходів та права власності, регламентуючи механізм вилучення із приватної власності майна задля забезпечення суспільних потреб. Усі перелічені вище обмеження є абсолютно виправданими і слугують ефективному забезпеченню національної безпеки в умовах воєнного стану. Проте на 10-й місяць війни стає також зрозумілим зменшення рівня демократії у суспільстві, що підсилюючись страхом від того, що коли вбиваєш дракона, сам стаєш драконом, створює потребу у суспільства щодо лібералізації даних обмежень, створення плюралізму думок, що наразі забезпечується через ютуб та велику кількість телеграм-каналів. Деінде проводяться мітинги. І ми можемо побачити таку собі дію збалансування національної безпеки та прав людини в умовах воєнного стану.
Висновки
Права людини та національна безпека знаходяться у дуже цікавій взаємодії.
Права людини можуть бути забезпеченими лише при досягненні стану національної безпеки. Проте досягнення цього стану неможливе без обмеження прав людини.
Обмеження прав людини – це специфічний механізм, що може бути застосованим державою лише у випадках, коли воно відповідає легітимній меті, є законним та пропорційним зазначеній меті. На практиці застосування цього механізму, особливо коли він застосовується для досягнення національної безпеки, є досить складним і обтяжене великою кількістю суперечностей.
Одним з факторів, який звужує можливості держави обмежувати права людини, є існування абсолютних прав, які не можуть піддаватися обмеженню. Такими правами є заборона рабства й заборона катування та нелюдського поводження або покарання, що принижує честь та гідність особи.
Окрім цього варто зазначити, що механізм обмеження прав людини значно спрощується при наявності воєнного або надзвичайного стану.
__
*У цій публікації відображено винятково точку зору автора.
Джерело фото: United Nations Office for Disaster Risk Reduction